* * *
Дорога-судорога зводить
В долонь-долину.
Полине літо моїх літ
В полон полину.
Там сина осінь осеняє
Своєю синню,
Там у баладі рим блідих –
Мій млин в малині.
12 серпня 2001 р.
***
Знов свистом звивистим зриває вітер віти
І ранить небо пальцями дерев;
Кров із подряпин – блискавка в півсвіту –
І грім – від болю шаленіє лютий лев.
Поличники площин і шори даху
Звиваються у сувій зливи світу.
Без тремоло тремтінь і згаги жаху
Я хочу, прагну, я жадаю жити!
29 вересня 2001 р
***
11.09
Так боляче – здригнулося століття
І якось безпорадно похитнулось.
Папери жовтим променем зігріті,
А у висках ніяковіє юність.
Я, як жонглер, зробила точний рух
Та не дала розбитися століттю.
І раптом я відчула силу рук
І опік жаху прожитої миті.
А на подвір’ї вітер день жене
І щось співає в моцартівськім дусі.
Не знаю я, чи втримає мене
Століття, коли раптом похитнуся…
14 вересня 2001 р.
***
Позичила у вересня любов
І – загубила десь у бабиному літі.
В калюжах я шукаю літа знов,
Блукаючи по вересневім світі.
Я знаю, що живу один лиш раз,
І марно, що не в іншому столітті,
А в тому, де нема облич у мас,
Де гнуться під дощем стрункії віти…
Ну ось. Знайшла... В руках пожовкли квіти,
В душі змішалися слова знайомих мов.
Зітхає в барвах бабиного літа
У Бабинім Яру моя любов.
22 вересня 2001 р.
***
Альтанка Глинки
Зімкнений простір над головою,
А у думках – тільки гострая мить.
Вибухне простір – і піде луною
Голос, що в серці моєму бринить.
Зчистиму час із запилених вікон,
Вслухаюсь в грай полохливих птахів,
Щоб знову і знов видихати – довіку
Лити свій звук у мурашник голів.
Ну а коли поспіватиме жито,
Хочу в альтанці я душу сховать:
Хай нашепоче, як мені жити,
Як мені жити, коли не співать?
7 серпня 2001 р.
***
Пробуркочуть наді мною грози,
Проповзе туман, зітхне блакить,
Я сьогодні буду не-собою,
Бо у мене серце не болить.
Наберу я вітру повні жмені,
Із полинним запахом засну
І побачу в мареві зеленім
Птаха, що співає про весну.
Холодком лоскоче вітер зрання,
Біль сповзає у копилку літ…
Це – не старість. Просто це – вигнання
З раю у буденний світ.
7 серпня 2001 р.
***
Стрімким стоккато стрекотять струмки,
В повітрі – лиш наскрізь прозорий простір,
Цілує пальці промінець цупкий -
Так хочеться надихатися вдосталь!
Весну я кличу ближче до обличчя:
“Льодяник сонця! Ландишів пучок!..”
У відповідь – лиш мокра, сива тиша,
Колючий протяг, кислий дим свічок…
У сірім рам’ї шкутельгає дощ,
Жевріє світ у колах ліхтарів.
Ховаюсь від думок в кишенях площ -
Дивлюся сни, коли немає слів…
8 листопада 2001 р.
***
Зберу в пучок солом’яне волосся,
Розкину руки й посміхнусь до сонця,
Торкнуся яблука, що світлом налилося,
І подивлюсь на небо крізь віконце
Своїх думок. І мить запам’ятяю –
Засмагле літнє щастя й присмак вітру…
Раптом – зірветься час і зкатиться із раю,
І принесе стоглаву справу-гідру,
Постукає до мене дощ осінній,
Влетить в хустині з вовни хуртовина –
І плакатиму, що покриє іній
Вікно із сонцем й запахом полину…
17 липня 2001
***
Жаків дім
Еклектично насичений
просторовими скарбами,
нашаровує
поверхи
дім.
Підіймається сходами,
сходами з мармуру,
ще невидиме
полчище
рим.
Я пірнаю у вакуум
німфи акустики,
роздуваючи
пазухи
щок,
У мій світ загляда
крізь малесеньке люстерко
жовтий сонячний промінь.
І
Бог.
20 травня 2000 р.
|
***
Поспішаю, щоб знову спинитись,
Просинаюсь, щоб знову заснути.
Тільки стоячи можу молитись,
Тільки в сні з мене падають пута.
Там помічу я синії квіти,
Легкий дотик проміння до шиї,
І, здається, я зможу летіти,
Доки крила без сил не зомліють.
Торбу буднів з собою ношу я,
Наче будні я хочу збирати.
Зупиняюсь – і знову біжу я,
Засинаю, щоб знов просинатись…
7 вересня 2001 р.
***
Я встану рано скуштувати сонця,
Своє волосся квітами убрать,
Майбутнє почитати по долонці
Та з моря взяти засмагом подать.
А потім, у полуденному світлі,
Читати давні невідомі письмена.
Про диво світу дізнаватись звідти,
Про Вічність, що ніколи не мина.
Коли ж пірне глибоко в море сонце
Й Чумацький Шлях пробором простягне,
Я стукатиму зорям у віконця
І розмовлятиму із ними про земне.
1 серпня 2001 р.
* * *
Надвечір’я пахне сивиною,
Яблуками стиглими – серпневі сни.
Я не можу бути новиною,
Бо немає в світі новини.
Жовтень прошуршить шершавим листям,
Сніг пухкий схова мої сліди,
На скакалці вскочить літо в місто,
В зливу підуть кола по воді…
Розчешу волосся на подвір’ї
Та вплітатиму в косу за роком рік,
А коли запахне надвечір’ям -
Прийде сивина й на мій поріг.
17 серпня 2001 р.
***
Проколоте зірками небо
Десь дуже близько. На плечах.
У воду подивлюсь на себе -
Й побачу озеро в очах.
Я золоту доріжку сонця
Вплітаю в косу. Цілий світ
Мені співає: “Ні, не сон це,
А час твій, тільки твій політ!”
Серпневим зорепадом змию
Я пил дороги. Хочу спать.
Нічною шаллю вкрию шию,
Щоб завтра я могла співать.
21 серпня 2001 р.
***
Я відчуваю літо у собі,
У жмені вроду із води виймаю,
Уже я згодна осінь полюбить,
Та теплу воду у руках плекаю.
Луною в соснах я пускаю спів,
Та не мотивом рік відповідає,
А ставить стіни із холодних злив
І в зорепаді листя пригорає.
Знов сіре сонце в бронзовій воді
Породить зиму. Ні, я не зітхаю,
Я відчуваю літо в самоті
Та знову із папером в літо граю.
26 серпня 2001 р.
***
Я засіяла зорями небо,
Залила киселем ночі.
Доле, знов я чекаю на тебе
І не знаю, що ти наврочиш.
Чи пасьянс розкладеш вогнями
Незнайомого мені міста?
Чи ув’єш мені голову снами?
Чи вдягнеш мені віршів намисто?
Чи вкладеш ти мені у долоні
Власяницю прозрінь? І, осанно,
Чи пошлеш ти мені, своїй доні,
Величезне й чарівне кохання?
14 травня 2003 р.
***
Кістляві дерева встик.
За стріхою місяць зник –
Зарився обличчям в солому
Мого спорожнілого дому.
У небі – зірка хитка.
Склади випадають з рядка,
Із дня випадають години,
А з серця – людина.
В гілках пахне рання весна –
Оманлива рибка-блесна.
Я вчуся дивитися вгору:
Вже бачу не горе, а зорю...
19 квітня 2003 р.
***
Розтанув день. Як силует в імлі,
Як кроки незнайомого за рогом.
І кішкою вмостилась на землі
Пухнаста ніч із запахом тривоги.
Як ножиці, годинникові стрілки
Відріжуть час – почнуть нове Сьогодні.
Я не встигаю залатати дірки
До чорної космічної безодні.
Безодні страхів, поз, інтриг,
Пліток чужих - безодні кривди й лиха... –
Не встигла я. І день за рогом зник...
А ніч муркоче щось на вухо стиха...
12 листопада 2002 р.
***
Я приколола защіпом узвіз
До пагорба. Одного із семи.
Я одягнула Києву на ніс
Прозорі скельця білої зими.
Узвіз скотився долу на Поділ
І прослизнув у черева дворів,
Де навіть зараз ладаном кадил
Зітхають церкви... Я не мала слів –
Була по справах все своє життя.
Та раптом зрозуміла: час горить!
Тоді узвіз я зшила із лаття
І приколола церкву до гори.
24 жовтня 2002 р.
|