Частина І: 'Дім Сонця' Я тут! Я тут. У браму стукочу
до Правосуддя. Стати перед Ним.
Я підступив довершеною тінню
щоб стало й Правосуддя перед тим,
хто полюбив Його. Я тут! Я тут!
Ступаю в Правди й Правосуддя Дім.
Цілую землю прямо при Порозі -
перед покоєм Суду. Я вже тут.
Привіт Вам, о Владики, Праві Судді,
привіт Тобі, о мій Великий Боже,
Володарю Двох Істин!
до Тебе Повелителю. Я тут.
Я званий бачити Красу Твою!
Бо відаю Тебе, я знаю Ім'я!
Я знаю імена сорока двох
богів, що стали біля Тебе поруч,
у неозорому Дворі Двох Істин,
злочинців поїдаючи останки,
і смокчучи кров грішників у день,
день Судний, перед Сутністю Благою.
Владики - Правду Вам несу.
іду зі справедливістю,
несправедливість відігнав і знищив.
Я не казав брехні.
Я не впадав у гнів.
Я не робив дурного.
Чистий я! Я чистий!
На слабшого руки не підіймав.
Не відмовлявся чути слово правди.
Чистий я!
Не перелюбствував.
Не кляв ані царя, ні батька свого.
Чистий я!
Не відбирав в дитини молока.
Не оббирав хлібів у вмерлих.
Чистий я! Я чистий!
Не причиняв зла людям. Я
не бив раба перед Лицем.
Не був причиною хвороби я.
Не був причиною я сліз.
Я не вбивав.
Я чистий! Чистий я!
Я не наказував вбивати.
Чистий я!
Не приносив нікому я страждань.
Я чистий!
Не підкладав ваги до міри і
не віднімав від неї я.
Не віднімав для себе й шмат від поля.
Не обманув й на пів кавалка поля.
Я не тиснув на гирі.
Не нахиляв коромисла терезів.
Не крав.
Не нехтував водою в час її.
Канали не перерізав.
Вод не забруднював.
Я чистий! Чистий я!
Я не псував оброблені поля.
Не гнав овець і кіз з пасовищ їхніх.
Не наносив худобі шкоди я.
Птахів богів у сіті не ловив.
Стада в маєтках божих не лякав.
В ставках, богам належних, не рибалив.
Я не вбивав тварин священних.
Чистий я!
І в місці Істини я не грішив.
Не доторкнулось моє ім'я слуху
керманича священного човна.
Паскудства не чинив перед богами.
Я не витягував припасів з храмів.
Чистий я!
Не умаляв приношення богам.
Я чистий!
Я не псував хліби богів.
Я не давав даремно клятв.
Я не гасив жертовного огню.
Я чистий! Чистий я!
М'ясних приношень днів не пропускав!
При виході не заважав я богу!
Я не паплюжив бога в серці своїм!
Я чистий, чистий, чистий я, я чистий!
І чистота моя є чистотою
величнішого птаха Бену , бо -
я ніздрі у Володаря Дихання,
Того, що всім життя дарує в день,
в день повноти у Оні Ока Гора,
в присутності Владики Кемет. Я,
зрів Ока Гора повноту у Оні!
Не станеться зі мною тут дурного,
у царському Дворі двох Істин, бо
я знаю імена усіх богів
- Супутників Величнішого Бога..."
...Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!
Зрю чашу з Правдою.
Не коливайтесь не туди!
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь же супротивником ти перед
Божественною Владою, не важ
супроти мене, не розповідай:
"Ось що робив насправді, він вчинив це..."
Не накликай на мене зла!
Замріть, не коливайтеся!
1
"Серед блакиті неба плинув Фенікс*.
Над прибережним спраглим суходолом
віддався теплій течії повітря
й напівдрімоті - звично безупинно
ковтаючи стрімкою тінню простір
у споконвічних мандрах вслід за Сонцем.
Велике Море простягнулось справа,
поверхню вирядивши в пасма ліній.
Немовби раз за разом горизонт
з украй набридлого зривався місця
та з примхи злої долі знову й знову
з’являвся там - із-звідки було знявся.
Не зауваживши суттєвість втрати,
ще звичну велич зберігали хвилі :
в стрімкому бігу гралися ковзанням
і насолоджувалися безмежним
простором - вірнопідданним своїм.
Сповільнюючись біля берегів,
оманливих ілюзій володіння
зненацька позбавлялись. Тверезіли
й за мить уже сварливі, аж до скону,
вгризалися в громади пітних скель,
й вмирали, - до збайдужених пісків
окремими сягнувши язиками.
А зліва, на багатих пасовищах,
між величавими лісами кедрів,
бродили табунами швидконогі,
збираючи в п'янкім роздоллі трав
улюблене - "для кожного своє",
чим залишали після себе й іншим;
і знались тіні дужі хижаки,
що начебто нічим не переймались,
та раз у раз із клацанням щелеп
знаходили в стадах смачну поживу.
Й картина ця століттями незмінна
являла врівноваженість і спокій,
вагоміший від спокою пустелі -
тривожної руїни з царства мертвих.
Аж ген, поміж зарослих скель, димами
означивши успішне полювання,
зібралися над закрутом ріки
двоногі, найстрашніші хижаки.
Все більше їх. В печері стало тісно -
снують між ям, набитих очеретом.
Кудлаті, вкутані у грубі шкіри.
Виймають із волосся паразитів.
І тулять до грудей малих дітей -
нічим не відрізнялись би від інших
численних хижаків якби не запах,
уміння управлятися з вогнем,
і незбагненна хитрість спільних ловів.
Та он позаду і вони лишились.
І фенікс, змінюючи швидкість льоту,
почав здійматись у вечірнє небо,
знаходячи черговий раз різницю
між тим, що бачить зараз і що бачив
минулого великого польоту,
як незначну, у порівнянні з іншим..."
Син Пераа, здається, задрімав.
Ходіння добре змучило його -
сидить недвижно, витягнувши ноги,
вколисаний неспішністю казання.
І жрець - немолодий аскет - підвівся.
Потрібно було взяти у дорогу
все, що зібрав учора: дивина,
прожив багато - назбиралось мало.
А ще, востаннє, треба покормити
котів і випустити з клітки птахів,
і зосередитися на дрібницях,
які постійно відкладав "на потім".
Останні справи видавались швидше
прихованим жаданням залишитись,
не покидати ці прадавні стіни.
Та що для долі - ці прості бажання?..
Жрець сумно посміхнувся і ступив,
одначе був зупинений негайно.
Хлопча його вхопило за одежу.
Підступно мружиться й питає - "Скільки?"
"Що - скільки ?" - у задумі своїй муж
не зразу помічає гру малого,
приховану під покривалом руку.
Дитячі пальці, зімкнуті докупи,
здіймають невелику піраміду
із кольорових візерунків саду.
-"Чотири" - навмання говорить жрець,
черговий раз милуючись з тканини,
донещодавно ткати так не вміли.
-"Ні! три! я два загнув! Їх три - поглянь" -
хлопча скидає сад, підносить руку
над головою, - "бачиш, ти програв!
А значить усього не можеш знати!
Як відаєш, що бачив мудрий Фенікс?!"
Аскет ледь грає кінчиками губ,
вертається на свій потертий килим,
уважно дивиться Аменхотепу
у спраглі, темно-карі, владні очі.
І зважує, бо бути обережним
і, одночасно, щирим - неможливо.
А особливо з тим, у кого дивний,
для царської особи, світлий розум.
Високий лоб, чуттєві повні губи.
І надто вже велика голова,
та й погляд заважкий, як для дитини...
-"О, сину наймудрішого з царів,
насмілююсь тобі розповідати
лише про те, про що мені казали
мої просвітлені учителі,
про те, що залишила у мені
старих сувоїв неминуща мудрість
і вибиті на камені послання.
Так, так, хто справді прагне знань, слова
порівнювати має з письменами, -
тому твоє бажання світ приймати
на власні очі зустрічаю радо..."
Та син Аменхотепа кривить носа -
читати ієрогліфи сьогодні
йому не хочеться. Він залюбки
пірне у хащі батьківського саду
опісля того, як задовольнить
своє бажання плинути човном,
що припливе за ним сюди невдовзі.
А поки він послухає про землі,
які ніколи не окинуть зором
ні сам, ні батько, може тільки Ра.
Велить жерцю розповідати далі.
2
"... Тож фенікс линув уві слід за сонцем,
байдуже відмічаючи різницю,
як незначну, порівняно із іншим.
З тим, іншим, поза обрієм далеким,
навколишню незмінність не зрівняти.
Як не рівняти цих двоногих з тими.
Ці - норовлять тебе дістати й зжерти,
гарчать, кидають уві слід каміння,
ті ж - люди, - плем'я бену вихваляють
і голови схиляють перед ним...
О незабаром моря береги
зійдуться до скелястих стін протоки,
а там, у різні боки розійшовшись,
морські направлять води до безодні
того нутра, що зветься океаном.
І обрій, наче хмарки штормові,
днем після, рідні обриси стурбують.
Ізнову світ довкола облетівши,
ніде не бачив кращих місць за ті,
де починав здійматися у небо.
Останнім часом фенікса проймала
туга по дому - сни, один в один,
прекрасно-звабні, чарівні видіння:
закинуті у океан шматочки
доглянутої старанно поверхні;
весна буяє квітами садів,
помірний вітер бродить поверх сходів
пшеничних, вимальовуючи знаки
своїх послань, таких недовговічних,
що не можливо їх запам'ятати,
не те що зрозуміти. Й не земля
внизу, попід натомленим крилом, -
розкішний килим.
доріг - розбіжж'ям павутини - з міст,
заповнених живим тремтливим блиском
розкішних колісниць, поміж якими
сріблинки - вершники у світлих шатах...
Уздовж доріг то тут, то там зростають
охайними і строгими рядами
червоних, чорних, білих кольорів
будови, чепурні сади, поля -
аж до околиці лісів, де з селищ,
оточених міцним високим муром,
ведуть двоногих на роботу люди,
а гола, бешкетлива дітвора
навчається киданню гнутих палиць...
Ще далі - рівні лінії каналів
зі зграйками човнів між ладних суден
під білими сліпуче парусами.
Поміж каналів невеликі ріки,
повиті паростю кущів, дерев;
струмки, джерела - теплі і холодні.
І тут, і там зростаючі споруди
розніжених палаців, строгі храми,
у камінь вдягнуті ставки, озера.
Здається феніксу, що він вже вдома -
кружляє серед родичів над світом,
який їх привітав у дні минулі -
безмірну кількість поколінь назад.
Давно настільки, що з видінь найперших,
дійшли польоти в теплому тумані,
що підіймався з тріщин і ущелин
і солодко, неквапно паморочив...
Туман, - поза яким так відчувався
прадавнього обледеніння холод.
Такий самий, як нині, лютий холод.
Далекі обрії сіріли страхом,
покраяні згромадженнями льоду.
Лише тоді лід стале відступав.
Його відламки - талі та брудні -
уздовж крутих, високих берегів
тягнулися за теплий небосхил,
де прокидався грізний Океан.
Володар вод, розбивши панцир криги,
напружував отерплі дужі груди
і люто зиркав, множно пінив губи,
на твердь, яка нахабною дугою
від континенту витягнулась вдалеч.
А легковажний до біди оазис,
від гибелі у льодяних обіймах
порятувавшись і підземним жаром,
і теплими морськими течіями,
погордливо вимріював майбутнє
і в синє небо з осяйним Світилом
свій погляд направляв, а не на поступ,
невпинний поступ вод по кручам вгору.
Змивав прибій обілені кістки
прародичів могутніх, що не встигли
набути здатностей угодних небу.
А сонце милосердливо вдихало
безмежні сили в нові покоління.
3
Так розпочавшись потекли щасливі
часи для феніксів. І розправляли
вони міцніюче крило все далі -
понад зубами скель, вологим лісом,
рівнинами, над грізним тілом вод.
Безмежну кількість поколінь кормила
густа вічнозелена хаща плем'я
великими і ніжними плодами
з дерев пізнання і життя, як потім
назвали ті дерева люди. Тільки
в пору дощів плоди не визрівали,
і плем'я час цей проводило в мандрах,
у пошуках споріднених земель...
На жаль, плоди життя росли лиш вдома.
А сталі пошуки ввійшли у звичку,
чудову звичку - мандрувати світом...
А потім так приємно поділитись -
побаченим - і в пам'яті бездонній
старіших споглядати вік за віком
картини змін, що сталися в місцях
сьогодні інших, часто зовсім інших.
І образами цими наповнятись
на недосяжній висоті карнизів.
У споконвічних гніздищах своїх,
серед гарячих і химерних скель,
неспішно, сонно, владно прогортати
видіння зниклих у минулім далей,
збережених докладно сонмом предків...
4
Не так давно, у порівнянні з іншим,
коли ще було тепло, дуже тепло,
в околицях безмежного пралісу,
де Сонце плине в небі трохи вище,
спостерігати почали двоногих
що вперто сунули углиб пасовищ.
Здійнявшись з чотирьох на задні дві -
брели вони поміж великих стад.
Гуртом оборонялись, полювали,
в середині підтримуючи зграї
прив'язаність, турботу. Разом з тим,
подібно левам, гризлись безупинно
поміж родами, особливо люто,
до смерті переслідували тих,
що чимось відрізнялися від них.
І з часом перемогу здобули
над усією слабшою ріднею, -
одних загнавши в непролазні нетрі,
а інших вбравши у неситі шлунки.
5
Минали покоління й покоління,
не раз двоногі проходили землі,
де бену царювали, та ніколи
надовго не затримувались тут,
мігруючи невпинно за стадами.
Аж доки якось чудернацьке плем'я,
із тих, що були вищими на зріст
і звідусіль двоногими зганялось,
не наштовхнулось на пусту печеру,
колись давно там жили шаблезубі
гігантські кішки. Зайняли її,
та стали оглядатися навколо.
Вони остерігались, звісно, бену,
могутніших у всьому за прибульців,
одначе ті, що світом гнали їх,
були страшніші будь-якого звіра.
Крилаті ж із висот своїх звертали
на ті чи інші племена двоногих
тоді не більше царської уваги,
аніж на інших різних хижаків.
Грізніша чатувала небезпека.
Невпинно підіймаючись по кручам,
слуга слухняний долі - океан,
півострів, наче лист, валами хвиль
недобре зважував на слабину.
Диміли потривожені вулкани,
підмите водами плато здригалось
і стало осідало до пучини.
І бену, підкоряючись наказу,
що звично кликав у політ за Сонцем,
здійнялись в подорож свою в той рік
чомусь раніше. Вже за горизонтом
пройнялися страхітливим видінням
загибелі прадавньої землі.
Мінявся день на страшну мряку ночі,
розірвані кидались в небо гори,
вогонь потоками розкраяв твердь,
а уві слід вогню помчали хвилі.
І проковтнули світ стражденний води.
Дочитати главу "Бену" до кінця" 6
Залишились на щастя острови -
малі сліди величніших часів.
Вони задовольнити не змогли
чисельне плем'я ситною їдою
і стало бену менше, значно менше...
А доля, відвернувшись від одних,
потрафила, здавалось, недостойним, -
з небагатьох, що вижили в потопі,
двоногих, розрослося дуже плем'я,
яке вже не можливо порівняти
із родом вічно гнаних втікачів,
що було тут колись знайшли притулок...
Читати далі
Повернутися до змісту
Всі примітки
Приведений текст основується на 125 главі "книги мертвих". Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") - умовна загальна назва папірусних сувоїв, котрі супроводжували померлого в його мандрівках по загробному світу. Окремі формули з яких відносяться до глибокої древності і знаходять паралелі в "Текстах саркофагів" кінця III тис. до нашої ери. Численні тексти подібного роду зустрічаються в гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 - 1085 роки до Р.Х.).
Дві Істини - ім'я богині справедливості Маат в подвійному числі. На Великому її Дворі звершував свій суд Унефер, буквально "Блага істота", епітет Осіріса, Усера.
Сорок два бога - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів давало магічну владу над ними.
В місці Істини - в храмі чи некрополі.
Бену (др.єг.) - древнє єгипетський міфологічний образ священного птаха,
уособлюючий сходяче сонце, прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися біля 45000 років до Р.Х.
Володар Дихання - бог, даруючий життя; тут - Осіріс.
Он (др.єг.) - інакше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го ному Нижнього Єгипту. Знаходилося трохи північніше нинішнього Каїру.
Око Гора - було втрачено Гором в битві з Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор в жертву Осірісу, тим самим оживляючи його.
Владика Кемет - Владика Єгипту, - Пераа (фараон). Кемет (Та - Мері) (др.єг.) - дослівно "чорна земля" долини річки (Нілу), оброблена, люба.
Велике Море - Середземне море.
Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, - щоб не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".
Всі примітки