Ностальгія
1
“Зачароване”… тільки вуста
на світлині не знають мовчання.
“Білосніжне”… й безмірність листа
не поверне до губ цих жадання.
“Дивовижне”… і крапка - жива,
обертається в знак запитання…
“Забуття“… кожен раз, як слова
про кохання.
“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я-один”, “ти-одна” - час мина
однаковістю талих прогалин,
крок за кроком… ще разом? – дарма,
нам не вийти удвох із гущавин,
поміж нами столична зима,
до обставин.
2
А печаль снігопаду - пора,
очевидно, слідів? На порозі
древніх схилів цегляна імла,
далечінь поховати не в змозі,
зазирає за отвір вікна,
за кордони тепла. Дивина,
я дивлюся в той бік віддавна,
а все та ж пелена.
Повна смутку столична зима,
чарівниця ковзких тротуарів,
без коханців, незмінно сама,
прогортає листки мемуарів
і нічого у світі нема
крім терпкого вина й ритуалів
неодмінно доходити дна
між часів і бокалів.
2005 рік
Листи з майбутнього.
І дихаю нічним повітрям,
таким розрідженим без тебе,
що намагання відлетіти,
кудись у вирій - нездійсненне.
І скаменілим смішно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти, -
"відчалюй швидше від печалей,
якщо в цих джунглях прагнеш жити."
Чому б не жити? - навіть в джунглях,
де замість річок - витік з пляшки,
де замість птахів - гомін вулиць,
і як тварини різні - люди.
Чого б не жити? - ритмів потяг,
як протяг від яєць до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.
І сильно вабить роту отвір,
в який, і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
і з інтересом цілить куля.
Дощі, які змінили спеку,
скоріше оживили плями
на відсирілій штукатурці,
аніж проникли в землю соком.
Лиш при забутій парасольці
у пам'яті волога жінки,
що у своїм прекраснім віці,
зростити марить щось над бруком.
І дні украй одноманітні.
Усі події десь позаду.
І я, здається, вже звикаю
виймати із кишені роки
і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і визначень "духовні кроки".
Багаті парості живого,
з листками, цвітом і плодами,
реконструйовані в металі,
крадуть у в'язня степінь втрати,
і я все ближчим є до того,
аби позбутися неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.
І, зрештою, не зрозуміло,
куди прийшов, якщо всі рухи
мої останнім часом тільки -
одні просторі рухи думки.
О, в дзеркалі ще видно тіло,
але чиє - згадати ліньки,
ще крок і втратять сенс потуги
як гільйотини, так і рюмки.
* * *
Подаруй мені легкі обійми
на прощання – цей застиглий вечір,
подаруй легкий танок і плечі,
не обтяжені страхом жадання,
подаруй, кохана, теплі сльози
здивування - Боже! скільки встигли! -
ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас “прощальна”.
Тільки й долі поміж нами нині,
що “востаннє”, - ні, я не повірю,
не повірю у розталі мрії,
не повірю, вірю – не повірю.
Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
я промок наскрізь, і ти - Як тінь ми
від минулого - живі до ранку,
доки світло наше не пригасне
в невмолимім привітанні сонця;
доля, де ти? надлетиш з віконця
до сплетіння тіл сніжком осіннім?
Почекай. Невже понад тобою
не існує Вищого, не має
Іншого, продовження - без краю,
може чаша інколи минає?..
Не минає... Знаю... Вітер сильний -
рве минуле на кавалки чисті -
твої очі не зрадливі ще, лиш бистрі -
Ти вже пам’ять - Дощ і Вітер - Вільний.
2003 р.
* * *
Ти сказав їй занадто,
занадто багато - "не того".
Далі навіть мовчати,
мовчати не вийде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не вийде й не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безконечно прозорий.
Ні, вона не забуде тебе,
не забуде і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
втім, її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очами,
пронесе її вітер осінній,
насмішкою долі - у нині.
Ти відпустиш її
і налиєш у серце отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки Її не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.
2003 р.
* * *
Красуня осінь - дівчинка з бажання -
належала йому, росла в обіймах.
Плід пристрастей і літніх спраглих вимог -
як житимеш ти далі, за коханням?
Так прикро... Так буває... Твоя зваба -
різноманітна, вишукана, барвна,
все менш його цікавить - віднедавна
з'явилась в нього обріїв принада.
І так раптово сталося... Ти плачеш,
сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього,
ви бачитеся рідше, і, з-за цього,
нічого вирішити не встигаєш.
Не любить? Любить? Любить, але рідко?
О літо, миле літо, пригадай - ми
з тобою були... чарівні обійми...
Обійми, поцілунки... надто швидко...
Відтак самотність чарівної жінки.
Жадана іншим, ти, як одержима,
ведеш себе, і доля невмолима,
ті самі крутить записи і плівки.
2003 р.
|
Коханки Львова
1
Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємо-радості
при володінні мрією.
Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
посеред тих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно
в місті мені присвяченім.
Нам не до них ж, бо - солодко
вдвох на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводком
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огненних
плину з проханням милості.
2
Я повернусь в це місто -
знайоме до сліз,
переповнене смаком
пригаданих рис
і летітиму вгору
й ступатиму вниз,
зупиняючи миті
про себе "на біс”.
Я повернусь у подих
твоїх підворіть.
Обернуся у протяг
тривожних століть,
і ми будемо разом -
хай нами щемить
від засніжених часом
твоїх верховіть.
Миле місто, тобою
єдино жила,
як ховала надію
і прагла тепла.
І тепер, видно чашу
допивши до дна,
я вертаю до тебе
одного
одна.
Прихились до своєї
билинки, листка,
до частинки малої,
живого ростка -
подаруй гілки вулиць,
і зори святих,
пульс на скронях воскреслих
людей дорогих.
Я кохаю тебе -
без вини, без вина,
наче дівчинка й ніби
в обіймах сповна.
Я люблю тебе й кращого
в світі нема
задля юнки, якій
так іде сивина...
3
А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз дано мені тут цвісти -
тут і мучитись вам, панове!
Божеволіти від жадань,
вибухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
“за новим, ходовим товаром”.
І кінців більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас - хрести,
ваша здобич - розчарування.
А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від
небуття в зовсім іншу пристань.
Я суть глини для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
все моє, і Амура лук
вчиться обсягу попадання.
І не буде інакше, бо
долю тішить коханців мова -
мого пристрасного танго
у обіймах Крилатих Львова.
2004 р.
Доля
Там, де бачив востаннє тебе, там - глибокі сніги,
де востаннє всміхалася - холодом дихають стіни,
і зимовий ноктюрн не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.
Тільки віхола граючись ліпить жаданий портрет
і його божевільно дописують вистиглі очі,
і впадають у марево відчаю спроби утечі,
наштовхнувшись серед перехожих на твій силует.
Це безумство закінчиться скоро - приходом весни,
і кохання краплини наповнять спустошену чашу
ззовні схожою чимось на тебе, на тебе і нашу,
та без мріянь вже, казку – земну, не подібну на сни.
А коли ти повернешся - спрагла до справжнього - й щем
твого серця розмерзлого викривить болісно губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і , здається, ще вірив в Едем.
О, коли ти повернешся, зрештою, прагнучи лиш
бути поруч і наперекір всім незгодам любити,
прогорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
і відчуєш чому наші долі навік розійшлись.
Продовження >>
2004р.
* * *
Люблю твої невивчені сади,
де шепчуть міфи загадкові трави,
люблю алейки твої і застави,
які не перейти мені сьогодні.
Лиш погляд пильний, кинутий з безодні,
сягає завтрашнього володіння,
утім такого дивного, що вміння
його утримати не знаходжу у собі -
хіба утримати тебе, земну, у лобі,
нехай і найсвітлішому, в руках,
у закутках Палаців, у містах,
в яких ти раз, за разом хочеш бути? -
ти хочеш бути, мрії осягнути,
отож я маю стати синім небом...
2003 р.
* * *
Я втрачаю тебе - поволі,
неминуче і неухильно...
ти відсутня, завжди відсутня -
біля мене порожній простір.
Притягання мого замало,
чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня,
протискається в серця отвір,
задля тебе пробитий. Осінь.
Зрілі погляди інших, мушу,
відчувати торкання твої,
бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу?
Виглядає, що так, - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою,
недалеким відлунням грому.
Так втрачати: солодким болем,
щемом терпкого оніміння -
на одне тільки, мила, схоже,
на одне... ти мене пробачиш?
але осінь - це в самовбивстві
щось шукати за щедрим полем,
де чекає зимова стужа,
при якій навіть не заплачеш.
Що за сльози, мов лід холодні?
це вантаж, що не розгрузити -
я втрачаю тебе сьогодні,
так, неначе, не хочу жити.
2003 р.
* * *
Назви усе це злістю чи жаданням,
процесом розпаду набутих звичок,
чи навіть збоченим без меж коханням,
і не приходь, хай навіть місто свічок
висвітлюватиме шляхи до мене.
Червлене, виключно червоне в чорнім,
знайди сьогодні в дзеркала овалі
і не приходь. Хай плачуть очі далі,
якщо вони у сліпоті цій винні.
Ти підмалюй їх поглядом осіннім...
Візьми з букета пристраснознайомих
яскравіше за мене і забудься,
спадаючи у світ зелено-злотий,
в чужій жазі мого єства позбудься,
допоки не ввійшло воно у подих.
А я кричатиму так німо й довго в простір,
що міг би домом твоїм стати, міг би,
коли би не... те все, що в тихий докір,
ласкавий докір, увійшло би ліпше,
тим Провидінню давши в жертву інше.
Назву тебе своїм останнім словом,
у мить, коли ввіллюсь всією кров'ю
до серця повного ущерть тобою -
запам'ятай кохана це любов'ю
і деколи втішай її журбою
за тим, ще не означилося зовом.
Чи ж бо назви все злістю і жаданням.
м. Львів. 2000 р.
РЕКВІЄМ
Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо...
І цей сум неозорий,
безкрайній - рівнина зими.
Я зів'ялий і хворий,
тобою покинутий, з вітром
заверну павутинням
в найближчі краї сивини.
Все закінчилось швидше,
ніж я сподівався, - раніше,
ніж гадалось в дитинстві
і снилось в обіймах твоїх, -
мов крізь квіти запізні,
мов у ненаписані вірші,
йду у хвилі бентежній,
припалій губами до ніг.
Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
не втиснути свіжий мотив,
крім, хіба що руїни...
і раму плющем оповити,
щоб сюди я приходив
застудженим львівським дощем,
де у зоряних війнах
з тобою змагався в любові.
Де вдалося, втім, більше,
ніж слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
свій хрестик постав, і точніше
опиши в мемуарах,
чим втішили серце бої.
Так закінчилось літо -
і пусто, і вікна побито;
скло, скидаючи погляд,
в бруківці шукає Едем;
і маленька красуня
збирає уламки... і пам'ять,
ще римує півсвіту
з букетом її
хризантем.
2003 р.
|
