Якби ж якась людина була в силі
Жахливі муки пекла, радість неба
В душі відчути, слухаючи пісню...
Тоді нічого вже б не було треба...
У пору ту, вже сонечко сідало,
А ясний місяць готувавсь вставати...
І раптом з неба зіронька зірвалась -
На світ зійшла вечірняя соната.
Усе затихло на малу хвилину...
І бачить сирота, що має тата.
Він тулить латане шмаття до серця,
З голодних уст злітає ніжне: "Мати!"
На жаль, уперше і уже востаннє...
Немає щастя в світі сиротині.
Чиє тепло зігріє бідне серце,
Помітить спрагу не в своїй дитині?..
І бідному здається - він багатий,
Незрячому - що бачить світла блиски,
Голодному - що ситий...
Кожен бачив
Все те, що в мріях прагнув б розказати.
Та музика раптово увірвалась...
Якби ж хвилина ця тривала вічно!
Я півжиття за цей би труд віддала.
Замовкла пісня. Відійшла у вічність.
Простіть мене за те, що не вдержала.
Дана Рудик
* * *
Сірий ряд глухих асоціацій
Розітнув крилом тривожно звук.
Хрип і схлип. Відсутність декорацій.
Дивний спазм одвічно дивних мук.
І в акордах раптом оживає
Брам старих просвітлена печаль.
Трепетно на серце натискає
Органіст, неначе на педаль.
Мовкне все. Несміло затихає
логіка, заламана давно.
Брук не дощ осінній поливає -
Кровопінне, жалобне вино.
В скроні б'є його гірка отрута,
І, здається, програно життя.
Лиш мелодія сумна, напівзабута
Ще дає Надії відчуття.
У блазнівських шатах і короні
Десь Любов спочила вічним сном,
Задрімала Віра на осонні
Під незрячим і чужим вікном.
Вже несе клепсидру Ангел смерті
У тонких, знекровлених руках...
Та високих регістрів осанна
Розганяє і скорботи, й страх.
З летаргії, хаосу, похмілля,
Із катарсису, сліз, каяття
Неофітом воскреса Надія,
Впертим паростком із небуття.
Щедро вмита водами хоралу,
Несмілива, так ніжно-крихка,
Знову сходить, знову вабить Мрія
До весни, любові і життя...
Василь Мартинов
ОРГАН У СТАРОВИННОМУ СОБОРІ
Відбувається це в старовиннім соборі.
Під склепінням, де видно обличчя Христа.
Бах душею своєю із нами говорить -
І така в нього музика чиста, свята!
А душа в нього
січена,
краяна,
бита,
А душа в нього купана в ласці століть.
І тепер вона в звуки органу сповита,
Під склепінням собору воскресло бринить.
Пальці рук із органу викрешують вміло
Іскри того вогню, що у Баха горів.
Зачарований ніби, прислухавсь зраділо
До безсмертного дива Христос угорі.
В залі -тиша...
Так хочеться кожній людині
Хоч на мить у минулий поринути час.
Ось, здається, поволі несуть в домовині
Можновладця, що в чварах за золото згас.
Ось вертається воїн додому з походу
І карбується в кроках нескорений дух.
Раптом чути ріжок - це в хорошу погоду
Ще у досвітку стадо виводить пастух.
Кличуть дзвони церков на вечірню молитву...
Парубки на весіллі пустились в танок.
Славить музика працю і щирість відкриту,
Лет пташиний до сонця і в травах струмок.
...В залі настрій мінорний у дружбі з мажорним.
Моцарт,
Шуберт,
Бетховен
вступають у зал.
І, здається, що там, під склепінням соборним,
У Христа по щоці покотилась сльоза.
Ляшкевич Володимир.
Adagio. Albinoni.
Пливе осіння сонна невблаганність,
любилося, жадалося, а зараз -
в холодних струменях зника примарність -
минулого благополуччя образ.
Доведена до відчаю тональність
з луною перестуку стертих милиць;
самотньо лине павутинням вулиць
в освячену дощем патріархальність.
Чи ж бо реальність.
Вітру дужий натиск.
Тривожні, гострі запахи тих далей,
які лиш відчуваєш. Сонця проблиск
з байдужим зором до земних печалей.
Раптово чисте небо надто гоже
і строге, щоб не опустити очі
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку.
Боже...
Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
Чи може то у скронях так? Бунтарство.
Над княжим замком хмари галок. Важно
скриплять вози, озвучуючи птаство
і виважений рух впускання світла
у кліть хоромів різьблених віконниць.
За ними - силуети сонних модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.
Чи видається знову? Й тіні - тіні! -
потворять лиця, а не темні душі.
В глибокому осінньому споїнні
так мало важить неминучість стужі.
Та в'яне лист, і з круговерті галки
стікають над западиною міста.
Мов чорні чотки, з молитов намиста
зірвавшись, поспішають їхні валки...
Й вкриває стіни омертвілість часу,
ховаючи лице старого світу.
Стою, забутий відліком, і вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, щойно вмерле листя.
Прелюдією завтрашнього снігу,
метаморфоз суворим передвістям
у підсумок земного мого бігу.
Забутися, піддатись темній змові!
Останнім вщерть натішитись антрактом!
Ось тільки серце ще, незнаним трактом
веде кудись на відчуття любові.
Юлія Фульмес ( м. Львів)
Я суттю готична, я - подих органа,
А тіло моє, мов літаючий храм,
Увічнений в архітектурі сопрано,
Загорнений в сивий, п'янкий фіміам.
Я стелюсь луною між зорями Овна,
Здіймаюся кашлем у горлі вітрів,
Я просто живу у сонатах Бетховена
Печаллю старих кам'яних вівтарів.
Для мене щоденна вакансія свята
Під знаком легких гордовитих коругв
Наповнена грою, щоб стрімко злітати
З-під крил чорно-білих укладених смуг.
...І знову узвишшя, і знову провалля -
Аж стогнуть від болю сліпі вітражі.
Ці звуки - криваві, мов Чаша Грааля,
Ці звуки - блискотні, мов гострі ножі.
Ці звуки приречені гарно вмирати,
Злітаючи листям за темним вікном...
Tа ще раз - сфорцато! сфорцато! сфорцато! -
Хай ангели плачуть червоним вином.
Л.Кузьміна
* * *
Сто років тому у Львові, на Ринку,
Старий Казімір крутив катеринку.
Біля Катедри під час літургії
Піснею славив він Діву Марію.
В неділю в Катедрі на старім органі
Грав органіст, який звався Іваном,
А може, і Яном, а може, Мартіном...
І спів "Алилуя" над площею линув...
О, що то за розкіш!.. Як грав органіст!..
І звуки органа у небо злітали,
І після крещендо зривалися вниз...
Минулось-забулось...Нема катеринки.
І Львів вже не той. Роки як хмаринки...
Роки за роками...
Й луна щонеділі
Орган у Катедрі во славу Марії.
Назар Федорак
ВЕЛИКДЕНЬ
Зійдуть ангeли – зорі у дзьобах, –
Повстромлюють пір’їни в капелюшки,
І над усе доречним буде Бах,
Органний Бах у найдорожчім вушку.
Не треба з неба до землі, бо вже
Зближаються, що простягнути руку –
І зрозуміло: справді стереже
Мембрану світла, намистину звуку!..
То все «попса» – принесені дари,
Обмиті ноги, недопиті чаші, –
Зійдуть ангeли, не доконче три,
Щоб крашанки покуштувати наші.
Юрій Тітов
З циклу "Зрозумілість музичних творів"
ПІД ТОККАТУ БАХА
Під токкату Баха,
Під органним дахом
Начебто філософ
Істину зронив.
А вона до думи
Влучила у струмі,
На рішучій ноті
Вільних почуттів.
Ти - безглуздя страта,
Бахова токката.
Винахід із темряв,
Вирішальність дій.
Доторкнусь органом
Стрімко й полум"яно,
Доки ще не пізно
Бути в грі твоїй.
Несучи високість
До буття потоків,
Вплинувши у сутність
Ти по ній пливеш.
Доручаєш днині
Вище розуміння
І мені так само
Розуму даєш!
Перейти на сторінку № 1
Повернутися на другу сторінку
Перейти на сторінку "Й. С. Бах. Г. Ф. Гендель. Інтерпретації Людмили Таран. Особлива номінація".
