Я більше не плачу. У мене апатія.
У тебе дружина, у мене – вірші
Це не божевілля, якась псевдо стадія
Моїх особистих мурованих стін.
У мене цитрина, у мене цигарка,
Колега квадратний на вечір, в стіні
Це мій телевізор, - самотність квадратна,
А може в квадраті, у кубі, в житті…
Я більше не плачу, але й не сміюся
Цей псевдо вишкір з обличчя зійшов
Я его-віршам на папері молюся,
І рим не шукаю до слова «любов».
Дзвінки телефонні, стукіт у двері
Мені, що до того? Залиште, ідіть…
Мій погляд видлубує дірочку в стелі -
Це мій особистий, надуманий світ.
За стінами люди, щасливі, веселі
В людей, мабуть діти, родина, сім’я
А у мене вірші і багато паперу
В який загортаю безглузде життя.
Загортаю і спалюю. Але не плачу.
Не жаліюсь нікому, не прошу нічого.
Я сама щаслива, копійками здачу
Дали у тролейбусі, що їхав до Бога.

Мій любий Ікаре,
ти знову, ти знов на землі.
поламані крила
безсилі, і зранено груди.
так прагнув ту синь,
ніби місяц - цілунку зорі.
та небо скидає раз по раз,
Неначе Іуду.

Ти прагнеш, ти спраглий
до золота сонячних стріл;
до висі і хмар - у обійми
до неба від бруду.
і ось він, між небом
і брудом тонкий переділ!
і ти, ще незайманий агнець
Землею і людом,

на руки, а далі й на крила
спираєш себе;
летіти! О любий, не бачиш?
не бачить нічого.
лиш тихо осипалось пір'я
у прірву небес;
ти знову, ти знов на землі.
Не твоя перемога.

Мій любий Ікаре...
лежить між смарагдових трав.
так вірили крила,
що сонце для них золотіло...
а небо упало
давно. Та ніхто не сказав,
Ікару, що в нього злетіти
уже неможливо.
22.01.08

Новонародженій весні
Складу слова напівзабуті,
Та сумнів, мов краплина ртуті,
Переливається в мені

Тугою краплею металу,
Важкою краплею води,
Незрозумілим для загалу
Густим передчуттям біди.

Любові непогідний ранок
В погідний день не перелить.
Те місце, де ще буде рана,
Уже болить. Уже болить.

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

Чого стовбичиш, мов ковтнув кілка?
Тенета сплів не згірш за павука,
підготував лизальний апарат,
от тільки покажіте, де лизать.
А як покажуть, то мерщій, в момент
зігнеться втроє, витрима хребет,
і поповзом з-попід вельможних п'ят
пилюку цілувати буде рад.

І має рацію — під певною п'ятою
пилюка та буває золотою.

А нализавшись тих поважних місць
під сонечком для себе пляц очисть.
Заплачено по дорогій ціні,
тепер платити будете мені.
Позичена корона — не своя.
Позичено якось вона сія,
і, хоч на перший погляд золота,
від поруху найменшого зліта.

Ото й стоїш, немов із бронзи литий,
і голову боїшся похилити.

Того що з пана пан — то є одне,
йому вінця і буря не схитне,
за ним шляхетні прадіди стоять,
він є, йому не треба удавать.
Тому простий він з кожним і привітний,
не пнеться ввись, а все одно помітний,
подасть старому і малому руку,
він з молоком засвоїв цю науку.

А ти за гривню ладен удавиться.
Ото між вами і уся різниця!

Ти не зникай, будь ласка, не зникай,
Міражний спів осіннього кохання,
У гомоні життя не заблукай,
Можливо, ця мелодія – остання...

Можливо, це останні теплі дні –
Вже ранки прохолодні і росисті,
Вже горобини світяться вогні
У переважно жовтому намисті...

Ти подивись, як золотіє ліс
На цьому святі зрілої природи!
Можливо, це останній бенефіс
Моєї сили і твоєї вроди...

Ані шторм, ані буря
води Ріки не збурять,
і перевізник хмурий
хилиться на весло

Явиться так неждано
тінь – божевільна панна,
болю цупкий серпанок
впав на гладке чоло

Він лиш окликне грубо;
та пересохлі губи -
чорні пелюстки згуби -
ронять щомить одне:

«Де ти, коханий, де ти?...»
Очі - кілкі багнети.
Дві золоті монети -
«Дядьку, візьміть мене

в човен…» Пекельне коло
відблиски сипле кволо,
від суєти спроквола
лине смутний потік

«Милий, що ти накоїв?...»
Голос води шумкої
гасне у супокої,
і позіхає Стікс…

А що він винен? Що кому він винен?
— Він винен нам усім! — волають стіни.
— До підлості недовгая дорога, —
Зітхнула попід килимом підлога.
— Отої дяки вистачать повік нам! —
Від протягу продзеленчали вікна.
— А що трима печатка на папері? —
Мов прикрий докір прорипіли двері.
— Він винен, винен, винен! — виє ванна.
Засохла піна, корок від шампана
І леза від "Жіллетт" іржавожало
уже без вжитку жалібно лежали...
— Без нього стане пусткою оселя, —
Хитнула люстру на прощання стеля.
І лиш валіза черевом розкритим
Ковтала сорочки його сердито.

Якийсь гіркий у ночі присмак,
І зір її не гріє світло. Без таїни їх шовк.
І не чарує тихий присмерк,
І наче мертва вже поблідла,
І спів Морфея змовк.

Десь навкруги без переливів
Лежить молочний сніг і крига;
Розбиті фрески снів.
Прекрасні в величі й жахливі
Їх хвилі чар, та в час відлиги
Не ллються з берегів.

Так ніч для серця без любові
Солодкий колір див втрачає,
Й ману своїх прикрас.
А я шепчу (хоч те й не гоїть),
Що то не ніч, а я змінилась,
Бо чар омани згас.

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

читай по губах
розмотуй клубочки думок
як не можеш вже чути
дзвінків телефонних
на розі уяви і яви…
за місячним світлом
рушають у вирій беззірний
блідою юрбою
твої тимчасові герої…
в цих натяках зимних
застигли всі сльози безглузді
і знаки пророчі
підкажуть дорогу скрізь дюни
де грають на дзвонах,
вібрують смарагдом цілющим
у мантрі священного Сонця
на струнах прийдешніх містерій……

я твоею тайной стану
только ты мне то позволь...
застелю луга туманом
и долины исподволь
окраплю росою белой...
только ты мне разреши
чтоб надеждой
чтоб не смелой
вечер тайно согрешил.
и заветной лаской буду -
незабудкой на губах
на груди на лоне...
всюду!
дрожью сладостной в ногах
чтобы кончил разом вечер
дня и ночи тяжесть битв...

тайной чтобы
(чтобы вечной)
ты была моих молитв.

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.