Турбуючись за вашу цноту,
попереджаю: у житті
трапляються лихі істоти
в науці знані як самці.

Це є мерзотники останні
зі хтивим вогником в очах.
Їх жертви мріють про кохання
і поцілунки при свічках;

їх жертви - ангельскі створіння,
наївні, легковірні. В них
самці беруть, що їм потрібно
(плюс галочка у записник)

і наодинці з самотою
лишають мучитись. Вони,
найнебезпечніші весною,
узимку, влітку, восени.

Дівчата, тож пильнуйте добре,
щоб в їх не трапити меню!
До речі, телефонний номер
залиште... Я передзвоню.

1
Моя Батьківщина насподі суму.
І я свої очі до неба звів.
А в небі сузір’я пливуть на Суми,
А хочуть у Вінницю, Київ, Львів.
Земля обертається правим боком,
А лівого боку в землі нема.
І я проводжатиму їх,
Аж доки
Римований розум зійде з ума.

2
Моя країна думає про мене:
Заводить очі, скрикує вві сні,
На мапах скронь здіймає ріки-вени,
Як вени рік з-під льоду навесні.
Вона дорідна і зеленоока.
А ще вона розпутна – як свята.
І я для неї – лагідна морока,
Несвоєчасно знята із хреста.

3
www.ukraina моя
віртуально плекає синів,
тільки я вже, напевне, й не я,
а один з програмованих снів:
медитую на синій екран,
де моя ностальгія живе,
і ввижається: run, baby, run!
ukraina моя www...

/Майбутнє/
В тисячу тисяч останньому році,
Крайній в своєму ряду,
Я упаду на останньому кроці,
Тільки до неба дійду.
Й буду дивитись крізь замкнені віки,
Наче крізь крашене скло,
Як у безодні застигло навіки
Мого життя ремесло.
В тому житті різнобарвні дороги,
Боженька звив у клубки
І поприв’язував їх за пороги,
А на порогах – жінки.
Слухають серце, вдивляються в небо,
Вірують в зміну епох,
Де забере їх навіки до себе
Міцно заплющений бог.

/Безсонне/
100 ночей я не можу один заснути.
Закриваються віки – тікають сни.
І здирається місяць на небо гнуте
За моєю частиною данини.
Воно винне мені всі зірки і хмари
Над вузькою дорогою вздовж людей,
Де лише на світанку слова задаром,
Доки вранішнє небо, як сум, бліде.
Доки сонце від сну протирає око,
Щоб шукати вчорашні свої сліди,
Доки прикро від вражень мені і доки
Не достало до щастя з ковток біди...

/Парадоксальне/
Що ви знаєте про це –
Про журбу-любов,
Про засмучене лице
І про синю кров.
Про горючу жар-сльозу
На розпутті дня,
Де вуздечку слів гризуть
Два моїх коня.
Чорний кінь і білий кінь,
І одне сідло.
Хай не ляже навіть тінь
На твоє чоло,
Хай не випадуть зірки
Градом на поля,
І не звикну залюбки
Я до слова
Бля.

/Творче/
Все, що мені потрібно –
Коло відвертих слів,
Осінь і дощ, що дрібно
Б’ється в моєму склі.
А через тиждень муки
В місто ввійде зима –
Взяти мене на руки,
Й стане мене нема.

Пророки молчат, умирая,
о них не рыдает земля:
коснулась их глупая, злая,
нелепая милость Твоя.

Того, Чья молитва достигла
Твоих неприступных небес,
Твоя неразумная сила
в ответ посылает на крест.

В Тебя детской верой Он верил -
Несчастный, Безумец, Мудрец!
Но Ты Его проклял и предал -
и умер Он. И не воскрес.

Пророки молчат, умирая:
неслышен их крик неземной.
Их крик - это память о рая,
и память больнее, чем боль,

им мука даётся, как имя,
их мука сокрыта от глаз,
но тяжестью жуткой незримо
извечно находится в нас

без меры, без смысла и срока,
уму неподвласно, губя.
И мы убиваем пророков,
а нет - убиваем себя.

Кепського ранку! Знову неділя,
але від цього суму не меньшає.
Ви ще, до речі, ся не втопили?
Ні? Ну, нічого, попереду день ще є.

Кепського ранку! Тужнії мислі
лізуть у голову. Хочеться скиглити.
Ви ще, до речі, ся не повісили?
Ні? То мотузку, мо, вам намилити?

Вам на стовпі чи краще на дереві?
Хочете кави з цианістим калієм?
Ви ще, до речі, ся не застрЕлили?
Ні? То вам маузер дати чи браунінґ?

Буде в пістолі лише одна куля -
стрелите нею прямісенько в лоба.
Ви ще, до речі, ся не всміхнули?
Ні? І не треба, невдячна худобо!

Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:
Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).
А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,
І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,
Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.
У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,
Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.
Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.
І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.
І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,
Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.
Але тобі знову і знову потрібен один.
Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.
Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.
Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.
Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій
10.05.06

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

Плаче весняна трава
Роси слезами
Галузка бозу співа
Краси словами
Радість стоїть у вікні
Рідної хати
Тають леди брехні
Влітає святість
Сонце з кольорами йде
Садів стежками
І подих правди несе
Як слово мами
Сестро брате не спи
Приймай весни надію
Як квітучі сади
Перетворюйте мрії
07.05.2006р.

Just think! some night the stars will gleam...
Robert Service

Подумай: на плиті вогкій
накреслене ім'я.
На ній портрет, життя роки -
і ця плита твоя.

Вона ховає, наче скарб,
твій розум і красу.
Ти мить існуєш, ти удар
в пульсації часу.

Падіння й злети, щастя й сум,
коротке чи до ста
життя, пошана або ґлум -
і зрештою плита.