ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ

Карповий Михайло
2006.05.11 14:44
Турбуючись за вашу цноту,
попереджаю: у житті
трапляються лихі істоти
в науці знані як самці.

Це є мерзотники останні
зі хтивим вогником в очах.
Їх жертви мріють про кохання
і поцілунки при свічках;

їх жертви - ангельскі створіння,
наївні, легковірні. В них
самці беруть, що їм потрібно
(плюс галочка у записник)

і наодинці з самотою
лишають мучитись. Вони,
найнебезпечніші весною,
узимку, влітку, восени.

Дівчата, тож пильнуйте добре,
щоб в їх не трапити меню!
До речі, телефонний номер
залиште... Я передзвоню.

Татчин Сергій
2006.05.11 12:19
1
Моя Батьківщина насподі суму.
І я свої очі до неба звів.
А в небі сузір’я пливуть на Суми,
А хочуть у Вінницю, Київ, Львів.
Земля обертається правим боком,
А лівого боку в землі нема.
І я проводжатиму їх,
Аж доки
Римований розум зійде з ума.

2
Моя країна думає про мене:
Заводить очі, скрикує вві сні,
На мапах скронь здіймає ріки-вени,
Як вени рік з-під льоду навесні.
Вона дорідна і зеленоока.
А ще вона розпутна – як свята.
І я для неї – лагідна морока,
Несвоєчасно знята із хреста.

3
www.ukraina моя
віртуально плекає синів,
тільки я вже, напевне, й не я,
а один з програмованих снів:
медитую на синій екран,
де моя ностальгія живе,
і ввижається: run, baby, run!
ukraina моя www...

Татчин Сергій
2006.05.11 12:17
/Майбутнє/
В тисячу тисяч останньому році,
Крайній в своєму ряду,
Я упаду на останньому кроці,
Тільки до неба дійду.
Й буду дивитись крізь замкнені віки,
Наче крізь крашене скло,
Як у безодні застигло навіки
Мого життя ремесло.
В тому житті різнобарвні дороги,
Боженька звив у клубки
І поприв’язував їх за пороги,
А на порогах – жінки.
Слухають серце, вдивляються в небо,
Вірують в зміну епох,
Де забере їх навіки до себе
Міцно заплющений бог.

/Безсонне/
100 ночей я не можу один заснути.
Закриваються віки – тікають сни.
І здирається місяць на небо гнуте
За моєю частиною данини.
Воно винне мені всі зірки і хмари
Над вузькою дорогою вздовж людей,
Де лише на світанку слова задаром,
Доки вранішнє небо, як сум, бліде.
Доки сонце від сну протирає око,
Щоб шукати вчорашні свої сліди,
Доки прикро від вражень мені і доки
Не достало до щастя з ковток біди...

/Парадоксальне/
Що ви знаєте про це –
Про журбу-любов,
Про засмучене лице
І про синю кров.
Про горючу жар-сльозу
На розпутті дня,
Де вуздечку слів гризуть
Два моїх коня.
Чорний кінь і білий кінь,
І одне сідло.
Хай не ляже навіть тінь
На твоє чоло,
Хай не випадуть зірки
Градом на поля,
І не звикну залюбки
Я до слова
Бля.

/Творче/
Все, що мені потрібно –
Коло відвертих слів,
Осінь і дощ, що дрібно
Б’ється в моєму склі.
А через тиждень муки
В місто ввійде зима –
Взяти мене на руки,
Й стане мене нема.

Карповий Михайло
2006.05.11 11:28
Пророки молчат, умирая,
о них не рыдает земля:
коснулась их глупая, злая,
нелепая милость Твоя.

Того, Чья молитва достигла
Твоих неприступных небес,
Твоя неразумная сила
в ответ посылает на крест.

В Тебя детской верой Он верил -
Несчастный, Безумец, Мудрец!
Но Ты Его проклял и предал -
и умер Он. И не воскрес.

Пророки молчат, умирая:
неслышен их крик неземной.
Их крик - это память о рая,
и память больнее, чем боль,

им мука даётся, как имя,
их мука сокрыта от глаз,
но тяжестью жуткой незримо
извечно находится в нас

без меры, без смысла и срока,
уму неподвласно, губя.
И мы убиваем пророков,
а нет - убиваем себя.

Карповий Михайло
2006.05.11 10:10
Кепського ранку! Знову неділя,
але від цього суму не меньшає.
Ви ще, до речі, ся не втопили?
Ні? Ну, нічого, попереду день ще є.

Кепського ранку! Тужнії мислі
лізуть у голову. Хочеться скиглити.
Ви ще, до речі, ся не повісили?
Ні? То мотузку, мо, вам намилити?

Вам на стовпі чи краще на дереві?
Хочете кави з цианістим калієм?
Ви ще, до речі, ся не застрЕлили?
Ні? То вам маузер дати чи браунінґ?

Буде в пістолі лише одна куля -
стрелите нею прямісенько в лоба.
Ви ще, до речі, ся не всміхнули?
Ні? І не треба, невдячна худобо!

Шувалова Ірина
2006.05.11 09:40
Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:
Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).
А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,
І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,
Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.
У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,
Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.
Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.
І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.
І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,
Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.
Але тобі знову і знову потрібен один.
Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.
Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.
Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.
Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій
10.05.06

Шувалова Ірина
2006.05.11 09:39
Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

Шляхтич Василь
2006.05.11 00:22


Плаче весняна трава
Роси слезами
Галузка бозу співа
Краси словами
Радість стоїть у вікні
Рідної хати
Тають леди брехні
Влітає святість
Сонце з кольорами йде
Садів стежками
І подих правди несе
Як слово мами
Сестро брате не спи
Приймай весни надію
Як квітучі сади
Перетворюйте мрії
07.05.2006р.

Карповий Михайло
2006.05.10 23:25
Just think! some night the stars will gleam...
Robert Service

Подумай: на плиті вогкій
накреслене ім'я.
На ній портрет, життя роки -
і ця плита твоя.

Вона ховає, наче скарб,
твій розум і красу.
Ти мить існуєш, ти удар
в пульсації часу.

Падіння й злети, щастя й сум,
коротке чи до ста
життя, пошана або ґлум -
і зрештою плита.

Останні надходження: 7 днів | 30 днів




Наш самвидав
Новіцька Ірина


Про автора
Сухуватий твердолобий іронік. Часом усміхається оскалом німецької вівчарки. Раніше відгукувався на кличку "Фауст", коли ще був науковцем-позитивістом. Команди "голос", "фас" і "фу" виконує на власний розсуд. Не любить, коли запобігливо гладять. Також не любить дурнів та шоколаду і взагалі солодкого. Щодо нелюбові до солодкого, то є курйозний виняток у формі ліричної поезії та музики, втім, не надто слізливої.

Інфо
Народний рейтинг: 5.37
Рейтинг "Майстерень": 5.21
Дата реєстрації: 2006-02-20 18:38:09
Звідки: Львів і ще деякі міста
Школа та стилі: Та назагал сама собі школа. Певною мірою тяжію до неокласицизму і до українського неомодерну.
Вчителі: Фуко, Еко, Ролан Барт, Дерріда, Ніцше, Вітгенштейн, Френсіс Бекон. Деякі викладачі. Мудрі люди. Ну, і та сама Університетська Клюмба, оскільки magistra vitae est.
Група: Користувач
Номінація:
*
Від редактора: Лауреат "Поетичних Майстерень" 2001 року
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>

Твори

Вибрати за
Поезія
  1. без назви
    "ніби ніщо не змінилось а сон був добрий
    ходить мій бог роздає монети музикам "
  2. ***
    "світ висотує нас по кровинці
    прагне нас заарканити "
  3. sapienti satis
    "Повітря на ніц не схололо
    І ніч пекуча ніби грань "
  4. ***
    "Безодню доброчесності, на жаль,
    Не зможеш нігілізмом подолати "
  5. Пісня того, що йде додому
    "Хай босим, хай спраглим, хай пішим,
    Хай вихудлим вщент, як свіча, "
  6. Фаетон
    "Уперед, вогнекрилі коні!
    Поганяю в непам’ять, вдаль. "
  7. Середньовічний мотив
    "Святі, вустами спечені,
    Застиглі в чорнім дереві. "
  8. ***
    "Знімали літери з рядків,
    зі шпальт, зі сторінок, - "
  9. ***
    "- Де ж ваше золото? – ревнув Кортес. -
    Як ви вернутись посміли? "
  10. ***
    "Безлюддя в мільйонах, і не продають свічок.
    Хіба десь мутують уражені СНІДом гени. "
  11. Мадригал. ІІ
    " Пані,
    Якщо ви волите, щоб я не був, "
  12. ***
    "Хоч знаю вже, що тут не звариш каші,
    Та ж рано так прощатись не з руки… "
  13. ***
    "Ми здолали виток історії.
    Ми вписалися в поворот. "

Критика
  1. Павло Малкович - дрижи і бійся (Драма на дві дії)
    З приводу істини
    Тут у нас, бачте, невеличка новина. Прийшов на сайт один чоловік - Павло Малкович ...
  2. Casus Волочай
    Це окремий випадок, коли хотілося б, абстрагуючись від критики формальної (хоча тут є багато чого ск...
  3. Скиба в розвитку
    Майже рік тому, тільки починаючи особисто знати Романа Скибу, я писала однієї ночі рецензію, яка, вл...
  4. Відкритий лист (сподіваюсь, він не стане епітафією)
    Отже - "полюбляєте завдавати удар першою..."
    Найперший удар належав по факту не мені. Але візьму на...
  5. Старі фотографії (Повертаючись до теми Татчина)
    На жаль, допавшись до комп’ютера, усвідомила, що знову пишу про Сергія Татчина майже насліпо – не ба...
  6. Майже публічна сповідь
    Десь краєм вуха випало чути, що почався Великодній піст, тож я, хоча з мене погана християнка (як і,...
  7. Кілька весняних пропозицій
    За цим реченням мало б логічно слідувати: "Економічне упакування! Ен-відсоткові знижки!" :)
    Із весн...
  8. Магічний естетизм (Олег Апостолов)
    Якби коротко охарактеризувати цього автора, то я б назвала його суцільним рецептором - настільки баг...

Поезія
  1. без назви
    ніби ніщо не змінилось а сон був добрий
    ходить мій бог роздає монети музикам
    цілі життя пропали лишивсь лиш обрис
    хочеться впасти вити кричати криком
    ринутись на фіг сторч головою в безодню
    дров наламати на цілу вічність авансом
    в'їхати в рило долю стару цю сводню
    може тоді хоч наділить останнім шансом
    вижити в світі на цвинтарі мертвих вазонів
    осінь дістала дощем зі снігом хоч плюйся
    кашель глибокий ніби відсиділа в зоні
    знаю тепер так легко не відкуплюся
    вечір самотній доброго дня неділі
    міряю кухню як карцер встотисячп'яте
    кава ковтками жодної краплі надії
    тільки слова щоб ними все осміяти
    нате вам свято трапляються ж часом паскуди
    кожен новий як коло і все по спіралі
    скільки ще часу зі мною вмирати буде
    ця ідіотська історія без моралі

    Оцінити | Коментарі (3)
    Народний рейтинг 4.66667 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  2. ***
    світ висотує нас по кровинці
    прагне нас заарканити
    запрацьовані різночинці
    в небо ніколи глянути
    та безодні куди ти падаєш
    всі призначені обраним
    не жалієш нікого
    нічого не згадуєш
    ми існуємо
    добре нам

    Оцінити | Коментарі (27)
    Народний рейтинг 4 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  3. sapienti satis
    Повітря на ніц не схололо
    І ніч пекуча ніби грань
    Накручує дев'яте коло
    Лічильник всіх твоїх страждань
    Ти наковтався мов цикути
    Чужих сентенцій та порад
    Вирішуй бути чи не бути
    Як дехто бився об заклад
    Твоєму духу ренегатом
    Твоєму рухові хистким
    Ти Гамлете вар'ят вар'ятом
    Та краще вже лишайсь таким
    Твоя душа неопалима
    Я вірю витримаєш це
    Хоч демони десь за плечима
    Поволі звужують кільце
    Хай никає ця агентура
    Ти й так не з їхнього коша
    Та вже болить напевно шкура
    Коли в цім тілі не душа

    Sapienti satis - "розумному досить" (лат.)

    Оцінити | Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  4. ***
    Безодню доброчесності, на жаль,
    Не зможеш нігілізмом подолати
    В собі. Лиш болю витримана сталь
    Тебе облагороджує, мов лати.
    Ти проглядаєш світу негатив,
    Мов стрічку з молодими іменами,
    А сам ледь-ледь життям не заплатив,
    Описуючи вистраждані драми.
    Крізь випари безодні зопсуття
    Зір не проникне, але світло вловить.
    Непогрішима пам'ять забуття.
    Ти ждеш даремно, що вона відмовить.

    Оцінити | Коментарі (1)
    Народний рейтинг 4.5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  5. Пісня того, що йде додому

    Хай босим, хай спраглим, хай пішим,
    Хай вихудлим вщент, як свіча,
    Хай вістря зробилось тупішим
    У вищербленого меча,
    Хай шляхом іду і хитаюсь –
    Петляє притомлений слід –
    Я вижив, і я повертаюсь,
    Відбувши хрестовий похід.
    А рана була нікудишня,
    Бо видавсь удар замашний.
    Руко моя права колишня,
    Ти, може, сьогодні не ний.
    Нехай збасаманили шрами,
    Хай волос на сонці згорів,
    Нехай, як папір письменами,
    Я вкритий слідами боїв,
    Нехай за ворота ніколи
    Не вийде весільний кортеж,
    І ти, моя зламана доле,
    Лиш гірко мене осмієш,
    Хай потім жорстоко розкаюсь,
    Хай мною скінчився мій рід, –
    Я вижив, і я повертаюсь,
    Хрестовий відбувши похід.


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 7 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  6. Фаетон

    Уперед, вогнекрилі коні!
    Поганяю в непам’ять, вдаль.
    Лиш у цьому швидкому гоні
    Рознесеться моя печаль.
    Вже згубився на вітрі дикім
    Мій земний слабкодухий сплін.
    Тут зірки прихиляють лики
    До брунатних моїх колін.
    Батьку-Сонце! Ти лиш над небом,
    Ти далекий від цих нестям.
    О насущна моя потребо
    Упиватись вітром! Життям!..
    Доле, доле! Лукавий усміх
    Подаруй мені. Звесели!
    Я запріг в колісницю успіх,
    Але КОНІ враз понесли.


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  7. Середньовічний мотив
    Святі, вустами спечені,
    Застиглі в чорнім дереві.
    В покорі й самозреченні
    Б’є дзвін по тамплієрові.
    Коли, примчавши конями,
    Зберуться друзі з силами,
    Змахне вона долонями,
    Мов та лебідка крилами.
    Покірні друзі фатуму –
    Хай бавляться з фортуною,
    А я в піску лежатиму,
    Аж поки стану дюною.
    Хай вам на скроні-впадини
    Додасться снігу, тату мій, –
    Природою розкладений,
    Я буду в кожнім атомі.
    Грудей моїх кривавиця
    Усі відкупить єресі.
    В Єрусалимі правиться
    Подзвін по тамплієрові.


    Оцінити | Коментарі (19)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  8. ***
    Знімали літери з рядків,
    зі шпальт, зі сторінок, -
    несли крізь сизий дим віків
    терновий свій вінок...
    Чому хтось добрий голос свій
    зненацька приглушив?
    Чому нам вітер ентропій
    палкі серця прошив?..

    Оцінити | Коментарі (38)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  9. ***
    - Де ж ваше золото? – ревнув Кортес. -
    Як ви вернутись посміли?
    В ноги упав, як поранений пес,
    Лицар, від старості білий.
    Був він мандрівцем і бачив усе,
    Очі ввібрали безмірність.
    …плач індіанок… що він принесе?..
    Ось вона, проба на вірність.
    - Де ваше золото? – хмурий бісок
    Блиснув у погляді-скелі.
    Руки розсипали жовтий пісок,
    Пряжений сонцем пустелі.
    1999


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  10. ***
    Безлюддя в мільйонах, і не продають свічок.
    Хіба десь мутують уражені СНІДом гени.
    А може б купити де скрипку з рук і смичок?
    А може, в моїх літах навіть це не для мене?
    Вбуває мій час на очах. Та нічого: так
    Задумано ще від початків у вікозміні.
    Отут фотографія… бачите? я хлопчак,
    Той самий, який в чотирнадцять згорів на міні…
    2000


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  11. Мадригал. ІІ

    Пані,
    Якщо ви волите, щоб я не був,
    То я не був і нині не існую.
    Всі погляди мої й переконання,
    Що в голові творилися роками,
    Пощезли, наче дим, лишилась тільки
    Мольба до вас. Таким, як я не був,
    Хай був я цілий вік аж до останку.
    Пані,
    Якщо ви волите, нехай здійсниться
    Остання воля переописання.
    Пані,
    Я тяжко ненормальний. Я грішу,
    Блукаючи пустелею за вами.
    Пісок сліди одразу замете
    В пустім жовтогарячім лабіринті,
    І лишиться по них лиш тільки слово.
    Дозвольте ж хоч це слово проказати,
    Нехай голосить десь у порожнечу…


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  12. ***
    Хоч знаю вже, що тут не звариш каші,
    Та ж рано так прощатись не з руки…
    Якісь такі ці запитання ваші –
    Не те що недоречні, навпаки,
    Прозірливі аж надто. Певно, вчена
    У цьому ви. „Я віри вам не йму!”
    В житті вам, певно, не один нікчема
    У душу влазив. Вірите тому
    Лиш істині. Вона, як кажуть, virtu.
    Хіба би несвідомо брехень міх
    Наговорив… останньому не вірте,
    Бо я збрехати б і свідомо зміг.
    Але хіба б я міг? Таж ви не варті
    Обманів! Я очима розкажу.
    Яка різниця, в храмі чи в театрі? –
    Розмова й так заводить за межу.
    2005


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  13. ***
    Ми здолали виток історії.
    Ми вписалися в поворот.
    Пишномовні наші теорії
    Прозвучали як анекдот.
    Ми обвітрені, ми обпалені.
    Наші губи не вольові.
    Песимізмом смертельно вжалені.
    Недоріки. Ледве живі.
    Глуздом щеплені од патетики.
    Переконані мовчуни.
    Але все-таки, але все-таки
    Живемо як не всі вони.
    І не так, як вони, вмираємо –
    Бо, як завше, в душі бійці…
    Ми не маємо те, що маємо,
    Ми меча затисли в руці.


    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

Критика
  1. Павло Малкович - дрижи і бійся (Драма на дві дії)
    З приводу істини
    Тут у нас, бачте, невеличка новина. Прийшов на сайт один чоловік - Павло Малкович і подає свою “продукцію” („Мікроп’єсу про істину”) в тому числі і на „Привітання життя”. То як же без напутствій відправляти?
    Тепер без жартів. Цей твір, як на мій погляд, не можна обійти увагою. У автора серйозні наміри. Високо мітить. І не без підстав, бо годен досить об’єктивно скласти собі ціну і знає, „чим бере”. Поки що почерк у Малковича нерівний. Проте вже вгадується. Хороший росте чоловік.
    Отже, про Малковичеву „мікроп’єсу”.
    За жанром це драматична поема, тож „дії” радше можна назвати тут сценами. Форма викладу – монолог, що відповідає психологічній установці персонажа: виведена у творі особа, маючи нахил до егоцентризму, не потерпить „конкурентів” у грі, ба навіть драматичній.
    У ремарках вимальовується фізичний обрис героя: „На сцені чоловік у чорному одязі, під очима сині плями, волосся на голові причесане назад гелем.” Власне через вигляд персонажа переданий хід часу і розвиток особистості (малюнок із початку другої сцени: „На сцену виходить чоловік у подертому чорному одязі, волосся на голові скуйовджене, стирчить у різні боки, погляд бігає по сцені, рухи його нервові.” У третій сцені герой з’являється вже з ліхтарем у руці – іде шукати свій шлях.
    З першої й до останньої фрази („Ступив, зважився… (…) Я дію!”) видно прагнення героя бути діячем, а не декларатором. Але тільки прагнення. Герой – мисляча істота з планетарно масштабним і проникливим баченням світу, суспільно спрямована, самокритична, на противагу власним словам – позбавлена ілюзій. Емоційна і вразлива. Проте (ще) не діяч. Ми бачимо людину, яка ще не оцінила своїх сил і спроможностей, тому й не знає їх. Якась перша невдача сильно обламала їй крила, а відтак висновок:”Я не готовий…” Розбудова думки грунтується на „саморозкачці” до наступних кроків. Дочитавши твір, хочеться по-людськи запитати: а що сталося далі? Куди пішов герой і яким вчинком заявив про себе світові? Де, у якій справі знайшов себе?
    Про стиль і метод. Напевно, Малкович якраз просувається від „читання класиків” (добре почав, це радять недаремно) до самовираження. Кількість мистецьких та історичних алюзій у творі велика і, що знаково, вони психологічно однорідні – пише людина з більш-менш визначеним світоглядним вектором. Фауст зі своїми роздумами про слово і дію, Нерон, який спалив Рим, давньогрецькі філософи-досократики, давньогрецькі ж трагіки, Заратустра Ніцше, лірика Лермонтова, найкращі наші двадцяті та шістдесяті. Ну і, звичайно, як же без нього, без хрестоматійного: „О часе мій! О доле зла моя! Чому його направить мушу я?” Начитаний чоловік наш автор. Добрий культуролог, а якщо судити за багатством асоціацій, які тягне за собою кожен уривок, хоч цитуй від початку до кінця, – справжній культурист . Аж могло б скластися враження, що сказане героєм – понахапувана з улюблених книг фразеологія. Та ні, бачиться, не понтує. З самого вигляду цього опусу – попропускані літери, місцями явний сирівець в обробці матеріалу, нашвидку дібрані ситуативні слова і римування – звідси аж стирчить метод написання твору. Мова, що збивається, нетерпляче перескакує, поспішає, щоб встигнути передати сильне, непідробне схвилювання. Так пишуть тремтячі й захоплені руки, просто на чистовик. А переглядати критичним оком по всьому, коли відійде перше враження, таки треба. Ось, наприклад, найсуттєвіший промах (що, як не парадоксально, випливає з щойно зазначеної в перевагах живості передачі думки). Говорю про порушення логічної та мотиваційної зв’язності в тексті. Одне з місць:
    Знову згас той вогник,
    Що світив для нас.
    Ні! Ні!
    /чоловік повертається обличчям до глядачів/
    Ні не для нас! Для вас! Для вас!
    Хай морок світить так і далі,
    Хай ще живуть старі мости. Мости?!
    Як же це? (сльози)
    Я ж не думав, що все буде так! (крик)
    Ні! Не йди!
    /Чоловік йде зі сцени швидким кроком.
    Тут слабка мотивація поведінки. Голий афект, а якщо уявити це на сцені – тим більш непривабливо. До речі, те саме в другій дії, навіть ще яскравіше: дуже контрастний перепад станів і настроїв, раптовий вихід за куліси - в першій „дії” „швидким кроком”, у другій – герой узагалі тікає. Самою слабкістю волі та емоційним підривом це не поясниш. А прагматичний аспект (потребу сценічно розбити твір на три дії) теж не виправдовує: монолог-то по суті цілісний, його не конче дробити на частини, крім того, збоку, глядацьким оком, у часовій розкладці бігання героя виглядає як метушня. Наперед відповідаю на можливий закид. Твір призначений не до гри, а до читання? А чого тоді мікроп’єса?
    Щодо оцінки: все сходиться на присудженій п’ятірці. За рівень художнього викладу поставила б сувору, але тверду четвірку. Багато недотягненостей, як говорили класики, „в слоге”. Це діло наживне. Автор, бачимо, любить учитися, тож випишеться й підтягнеться. Якщо поставить таку ціль і докладе зусиль. Не завадило б самоспостереження під час „моменту творчості” – хай орієнтується на глядача, це дисциплінує думку. Аби лиш не перевчився тієї формальщини. А за ідею твору, за вміння створити й підтримати емоційний фон, за очевидну щирість і пафос можна й усю шістку вліпити. І поспілкуватися на каві. Цікавий і хороший росте чоловік. Принаймні в списку подавачів на „Привітання життя” серед корольків і трясогузок він виглядає майже що монументально. Втім, зазнаватися йому на цьому етапі було б шкідливо.

    ________________
    ІІ Частина

    Отепер уже справді дрижи і бійся!
    Спочатку вхопилась за голову. (Фігурально, бо в житті не здатна до бурхливої жестикуляції.)
    Потім подумала: сказала „а”, то доведеться казати й „б”. Жаль, що „а” одним вухом зайшло, а другим вийшло. Це якщо Павло Малкович читав мою статтю, а чуттям старого параноїка підозрюю, що читав – напевно, не випадково опублікував нових два вірші якраз у тих днях, коли на сайті стало відомо, що його перша „розвідка боєм” вдалася незле. Втім, можливо, я помиляюся, стосовно цього факту наполягати не буду. Однаково, як на мій погляд, керувала ним потреба в об’єктивній критиці.
    Жаль, Володю, що ти не опублікував того уривка про всю загалом братію „енергетичних Шекспірів”, у якому я конкретніше висвітлювала їхні негативи. І жаль, що я не зробила цього самостійно. А казала ж я: це люди з мистецького погляду „нерівні”. Можуть створити прекрасну річ, а можуть такого напартачити, що купи не держиться.
    От, приміром, перший вірш Малковича. Явно щось пережито (настрій – ніби „відхідне” після першого удару). Тільки конкретно що? „Бой в Крыму, все в дыму, ничего не видно”. І чи продумана концепція твору? – риторичне запитання. Хто така бідолаха Клеопатра і що вона винна ліричному героєві – бог його знає. Здається, якась історія конфлікту з близькою людиною: мовляв, досить уже на нині сцен і сварки, досить різати мене без ножа (судячи з фрази „сильніш[ий] знову я”, герой у неконструктивній суперечці й так свою опонентку перекричав). Психоаналіз останньої строфи до мене якось зовсім не дійшов. Герой пропонує відкласти розмову на завтра, щоб на свіжу голову, можливо, помиритись зі своїм „ненаситним ворогом” (? – ну то битись хочемо чи миритись?). Хто правий, хто винен? З одного боку, почуття провини („я мав би бути не[ ]таким”) і навіть якась жертовність, бажання впасти замертво „від твоєї вже руки”. З іншого боку: оце я милістю своєю даю тобі ніч на роздуми, щоб ти помізкувала, чого раптом я виявився „сильнішим” – а чи не справедливість перемогла? Взагалі відтворення фактичної та емоційної підоснови вірша найважче для аналізу, бо цікаво ж – заплутано, як шифр або детектив. Наголошую: останнє речення – аж ніяк не комплімент! У серйозних почуттях, навпаки, треба б висловлюватися вкрай просто і по щирості, без недомовок.
    Щодо формальних аспектів, то тут ляпів узагалі поле неоране. Перше, що стосується „складу і ладу”: рима безбарвна й неточна, а під кінець автор узагалі зібрався на неї сполегка рукою махнути (у двох останніх строфах римовані лише парні рядки). Як уже взявся заримовувати те, що хочеш писати, то доводь до кінця! Так ні, терпцю не вистачило. По-друге, кульгає ритм. Особливо відчутно – у кінці третьої строфи. Те, що деякі рядки недотягнені до повного розміру, а деякі у ньому „не вміщались”, то гандж стерпний, коли все інше на висоті. Але вади, що в драматичному монолозі могли заретушуватися грою актора, темпом його мовлення, у поезії ліричній виступають наперед, бо тут автор наодинці з читачем. Уже все тут на авторову відповідальність, а особливо коли обираєш собі такий „правильний” і поширений віршовий розмір. Отож тим винахідливішим у дрібних „технічних” моментах треба бути, щоб сказати щось по-справжньому яскраве і своєрідне.
    І останнє: образність. То вже приватна річ, із чим порівнювати сварку. З обідом – дивно, але можна якось обіграти. Обіграно невдало. Видалення апендиксу чи то інших внутрішніх органів, та ще поряд із таким церковнослов’янізмом, як „чрево”, – фарс, щоб не сказати несмак. Слово „було”, як, до речі, і в другому вірші „моїй”, „свою”, в літературній українській мові має наголос на другому складі. А як можна „ впасти в трапезу бездумно потім мертво”? „Ліцом в салатє” лежати, чи як? Тоді ясно принаймні, чому „бездумно”.
    Купа граматичних, пунктуаційних та інших огріхів. Не хотілося ще й про це говорити – їх легко можна виправити – але в цьому разі косметична правка допоможе, як мерцеві кадило. Тут уже одним більше, одним менше… Хай оптом, щоб не розписуватись про другий вірш. Вичитувати і правити будь-що авторові руки не дійшли. У першій статті я прсила про таку послугу літературі, тепер я цього вимагаю! І то обов’язково! Будеш собі спускати на гальмах власні недоліки – ніколи в житті не сягнеш, куди мітиш. Мітиш високо (ось як шістку гонорово поставив собі, мовляв, на дрібниці не розмінююся!), а чи сам себе влаштовуєш? Таким, яким ти є тепер?
    Другий вірш. Про позитиви аж говорити лячно. Не при Малковичі кажучи, це сам вибір теми, в якій актуальність і „вічність” перетнулися, як осі координат, і уможливили філософський діалог з історією та культурою; майже вправна гра-чергування слів „середмістя-посередність-посередній-середа-напіввсереднена…” (хоча краще б – розосереджена, наприклад); уміння передати гостроту й напругу конфлікту, його глибокий трагізм. А негативи (ті самі, типові) й тут доконали хорошу ідею.
    Тепер уже висновки для Малковича. Пишучи твір, добре спочатку сформулюй собі головну думку й не надто відволікайся на якісь, хоч би навіть вражаючі до глибини душі, деталі. Хай концепція буде цілісною, а відтак і враження. Виклавши в бажаному вигляді зміст, не забувай потім доопрацювати форму: там можна слово замінити, там рима невдала, можна підшукати точнішу й цікавішу, десь забув щось уточнити, а там задля зайвого рядка-двох щось узагалі „ліве” ляпнув і, намагаючись виправдати присутність цього мотиву, пробував щось пояснити та взагалі збився з теми, а потім нагадуєш собі головну думку і мусиш, як у галасливій аудиторії серед неуважних слухачів, зриватися на крик. Шерехатості в композиції, вислові, милозвучності вірша спотворюють його зміст. На ці „нестикування” відволікаються, через них дратуються. Якщо не достатньо ще володієш майстерністю і чуттям міри у словесних викрутах, то краще не відразу братися до строгих класичних розмірів, а через білий вірш (як у драматичних поемах Лесі Українки), без рими, далі поступово вирівнювати ритм, пробувати вигинати слово, як тонку міцну сталь, та так, щоб не переламати.
    Волієш драматичні сюжети з гострим конфліктом – і читати, і вигадувати? Бери тут своє не вагаючись! Розкладай власні суперечності на героїв, уявляй їх зовнішній вигляд. Коли навчишся добре вести драматичне дійство, то доб’єшся й того, щоб протилежні думки в твоїй власній голові не перебивали одна одну. Одразу помітиш, що легше буде знайти потрібні слова. Та й виразніше бачитимеш, де помиляєшся. Перша нагальна потреба – дисципліна та впорядкованість думки, самоопанування, самокритика, чіткі цілі твору, змістова наповненість образів, їх доречність у творі.
    Може з тебе вирости хороший чоловік. А може – вічний двигун із назвою „егоцентрик”. Тут іще надвоє сказано, бачу я. А проте серйозно ж до тебе ставлюся. Он скільки часу бавилася. Жаль тільки, що ти, мабуть, після цього прочухана вже кави не захочеш…






    Оцінити | Коментарі (2)
    Народний рейтинг 4.66667 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  2. Casus Волочай
    Це окремий випадок, коли хотілося б, абстрагуючись від критики формальної (хоча тут є багато чого сказати), розглядати суто зміст поезії. На такий підхід є дві причини. По-перше, сімнадцятирічний Владислав Волочай як поет росте і формується в київській літературній тусівці досить високого рівня, і там йому з приводу прогріхів у формі вірша все й без мене є кому сказати. По-друге, моя основна ціль тут – висвітлити поезію Волочая як явище та намітити шляхи її розвитку.
    Основна тема віршів Волочая – втрата людської відвертості, унікальності, а відтак душі й імені серед побутового „вєщізма”, самотність і відчуженість людини в нетрях індустріального суспільства. У Волочаєвій поезії часто звучить мотив мовчання, замкнутості, беззахисності перед втручанням обезособленої, „технізованої” міської культури. Людина, віддана владі грошей та суспільних стереотипів, виступає жертвою, можливо, саме тому героєм поезій часто є жінка як „слабша стать”. Порушується стара проблема розриву між природою й цивілізацією.
    Вагомий плюс цього автора – уміння бачити світ узагалі та певне переживання з різних ракурсів: чоловічого й жіночого, власного авторського й чужого, приземленого й романтично опоетизованого. За цим криється особистісна здібність або ж „привычка, выработанная годами” – розуміти людей, відчути й розкрити настрій, душевний стан, прагнення когось іншого. Причому мислення поета, незважаючи на багатство точок зору, лишається доцентровим або, краще висловлюсь, „доглибним”, тобто різноманітність вражень і бачень не перекраяна протиріччями, а сприймається як одноцільна даність. Це хороша тенденція, яка веде до справжньої глибини світосприймання.
    Вагомий мінус – втім, видимий тільки з окремих місць – манірність і загерметизованість вислову, яка, з одного боку, розкриває автора як людину зі свідомістю суб’єктивіста, а з іншого боку, свідчить про тільки недавно початий пошук індивідуального стилю.


    Оцінити | Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  3. Скиба в розвитку
    Майже рік тому, тільки починаючи особисто знати Романа Скибу, я писала однієї ночі рецензію, яка, власне, була не рецензією, а радше психопортретом. (Охочих до штудіювання цього психопортрету відсилаю до розділу „Культура” на сайті „Майдану”.) Цілком у дусі епатажно-психоделічного безправ’я автора обізвано там диваком, відлюдником, невідомим воїном безнадійно нерозгаданої війни та ще з десятком подібних епітетів. Роман Скиба як літературний випадок чи романтизована (авто)біографія з чистою совістю може бути наділений усіма цими епітетами, а деякі з них навіть з натяжкою відповідають істині – з його текстів вичитується щось середнє між сповіддю, життєписом і лицарським романом у стилі фентезі, де, за законами жанрів, змішуються часи та звичаї. Єдиним проблиском реалізму в моєму баченні Скиби тоді стала фраза про „тривожно усміхненого хлопчиська з наплечником, який (і наплечник, і сам хлопчисько) знаходиться, перебуває і часом губиться практично всюди, причому завжди несподівано”. Таким хлопчиськом – здатним на всілякі бздури, і поетичні й аж ніяк не поетичні – він лишився і у свої нинішні тридцять п’ять. Ні, вікова психологія реальної особи з „паспортом на всі сто” помінялась, як воно й мало статися під впливом досвіду, Скиба вміє досить жорстко й іронічно розглядати людські прекраснодушні мрії та ілюзії як прояв молодечого романтизму і виводкові своїх підопічних десь у районі Контрактової пояснювати правду життя як вона є. Вслід за психологією помінялась і поезія: з’явились „дорослі” теми й проблематика, опобутовилась мова, витворився новий образ поета – на зміну „безпечному янголові” прийшов майстер зі своїм розумінням ремесла і професійних проблем. Молодий і зелений світ Романа Скиби з його відьмами, принцами і принцесами, вампірами, чаклунами, замовляннями, локальними та глобальними битвами добра зі злом, з тваринами і деревами, що живуть і розмовляють, з привидами історичних та літературних знаменитостей, з катастрофами, спецефектами, живими легендами – весь цей подарунковий набір чи „табір” „іде у небо”, де йому, мабуть, законне місце, в боях із реальністю здобувається глибина простого й цілком не „навороченого” вислову. Казка стала історією життя, день по дневі, де не варто опускати неприглядних подробиць. Як у корабельних журналах. Написаних рукою хитромудрого Одіссея.
    Вірші з найновішої збірки Романа Скиби „Одіссея-2000” демонструють наново складений підхід до життя, переосмислений, багаторазово переглядуваний і правлений. Старі теми й образи фігурують у новому ракурсі, перейдено рубікон між юнацькими трагедіями та драмами зрілого віку – набагато складнішими як із загальнолюдського, так і з художнього погляду. У дрібних розбірках із дійсністю витворюється життєва мудрість. Різнорідна: весела і зла. Але стрижень душі, незважаючи на все, лишається тим самим. Раз комусь на віку мислити міфотворчо і говорити парадоксами, то цей талант закопають хіба що з його власником. Світобачення особистості не лікується, воно може тільки перейти на загальнозрозумілу мову в діалозі з суспільством. А значить, „нікто нікуда нє ідьот”…
    Скиба (чи то як твір, чи то як людина) в діловому костюмі, при краватці, барсетці, посаді й статусі – явище, здається, довічно неможливе.



    Оцінити | Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  4. Відкритий лист (сподіваюсь, він не стане епітафією)
    Отже - "полюбляєте завдавати удар першою..."
    Найперший удар належав по факту не мені. Але візьму на себе потребу відповідати за нього, бо з тими людьми я згодна (емоційні вибухи лишимо збоку, конкретні ж зауваги цілком справедливі. Маю на увазі щодо рим, збивок у ритмі, нагромадження описових моментів, складних мовних фігур, тобто значень поза необхідністю.)
    "хочу Вас розчарувати...будь-яка критика-це найкраща для мене похвала..."
    І ви цим думали мене розчарувати? Ну й логіка! Навпаки, тішуся, значить, сприймаєте критику як належне. Якщо ви тільки це серйозно сказали, а не для красивого слова. А щодо ударів, то один недурний чоловік написав: що не вбиває, те робить сильнішим.
    Тепер те, що я думаю. Ця розмовочка-розбірочка - насправді буря у склянці води, яка, однак, не позбавлена серйозних підстав. Інакше я б за цю відповідь не бралася. А так маю стимул розібратися докладніше, що у ваших віршах "хорошо", а що "плохо". Оскільки, судячи з багаточисельних згадок про ножі та інші знаряддя тортур, ви ознайомлені з прикрістю дещо неприємне витримати, то буду говорити максимально прямо.
    "Плохо". Уривковість речень (занудний прийом, коли постійний), трикрапки, що не додають патетики, а лишень маячать в очах, нездалі рими, повтори та назагал одноманітність тематики (зрештою, ваших віршів тут ще небагато), довжелезні речення зі "щоканням" - то надмір уривковості, то накручування фразеології на зміст, наче ниток у клубок, від чого виникає враження тотальної беззмістовності. Гіперготичність метафор і символів - на кожному кроці кров, жертви, агонія смерті, скелети, згвалтовані, зв'язані, побиті тіла та інша декадентщина. Я не готка, але готів сприймаю, коли їхня "мрачность" випливає з життєвого чи психологічного досвіду. А тут готика схожа на вернісаж, де продають попсову атрибутику. Я не уявляю, де треба жити - мабуть, у якомусь цілком відокремленому світі -, щоб у людини був такий чорний світогляд. Просто тобі вівісекція над усім видимим і невидимим та різною мірою святим, що зустрічаєш у житті. Звідки така жорстокість? я не про саме життя, з ним усе ясно, я про вашу власну психіку. Не випадково згадала про Ломброзо. Ви чули про його працю "Гениальность и помешательство"? Ломброзо, звичайно, пургу трусив, геній та маніяк аж ніяк не тотожні, але психічну підоснову "небезпечних" митців на кшталт нинішнього Мериліна Менсона змалював вичерпно й влучно. Якщо він випадково вгадав у своїх викладках, то сподіваюсь, вам до геніальності далеко. Вам також радила би сподіватись.
    "Хорошо". Те, що ви вибрали ритм, зразком якого я зараз зацитую одну строфу:
    повіки їх ховають в очах безумний страх,
    на дошці гри у шахи вже хтось поставив шах,
    тепер вони в кайданах, що їх тримає кат,
    вони лише чекають, щоб хтось поставив мат....
    Ви, мабуть, не знаєте, але цим важким маршовим розміром написаний середньовічний (готичний!) епос про героїв, як-от "Молодша Едда" чи "Пісня про Нібелунгів". Так що ритм ідеально пасує до стилю творів - в теорії, бо часто його ламаєте. Ще подобається розвиток теми вірша "Втеча на смітник". По-перше, тема не підслухана з якогось готичного аудіоальбому, а до болю актуальна, і плакатність картини сучасного міста з наркоманськими притонами - зовсім не така вже вигадка, як "чорні" сюжети мелодраматичних балад. По-друге, ви спромоглися вилізти з лірики "розбитих нервів та валер'янки" (у вашому випадку - абсенту) в панорамне зображення навколишнього світу. От тільки переапокаліптили і про ляльок крадених не варто.
    Ось і все.
    Ага. "Ви принаймні мої вірші прочитали...а я Ваші,на жаль:), ні..." А ви придивіться. Знайдете на сайті "роздвоєне копитце" (бо я там присутня як поет, тільки під іншим ім'ям) - можете зробити тріумфальне відкриття.

    Оцінити | Прокоментувати
    Народний рейтинг 4 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  5. Старі фотографії (Повертаючись до теми Татчина)
    На жаль, допавшись до комп’ютера, усвідомила, що знову пишу про Сергія Татчина майже насліпо – не бачивши його профайлу, не повністю знаючи думки, які виникали у тих, хто ще в лютому помітив цю людину як явище в поезії. Моя стаття, у якій я тоді з-поміж інших думок торкнулася Татчина, на сайт не пішла – здогадуюся, через що: неформат, суспільщина. Але з приводу моїх інтересів ми з деякими людьми не зговоримося, тож закрию цю тему. В чомусь те, що стаття не вийшла, було позитивним, бо за час, що минув, я мала нагоду побачити Сергія Татчина як знаменитого коментатора, який подає справді корисні зауваження. Тим більш прикро, що – а особливо останнім часом – бачила його висловлювання рідко.
    Що „в глобалі” являє собою Сергій Татчин, уже раніше сформулював Василь Терещук. Як видно, влучно, бо його думка про основну прикмету стилю автора – граничну простоту вислову, який для того, щоб бути ефектним і виразним, не потребує сотень метафоричних покривал, - знайшла щирий відгук у пана Сергія. Зацитую те, що поет говорить про свою індивідуальну манеру: „тематика, ритміка і „риміка” моєї сьогоднішньої творчості - с в і д о м а. А не тому що я не можу писати інакше. На сьогодення маю такий погляд на речі. І це не підсвідомий страх вийти за межі традиційного поетичного поля, „води якого відомі своїми небезпечними і безпечними глибинами", а навпаки - свідоме повернення до цього поля і його осмислення… Ясна, сильна і щемна простота - вона часом заскладніша самих неймовірних метафоричних нагромаджень. …потрібно мати просту, ясну і сильну ціль, яка потребує таких же методів слововтілення... В МЕНШУ КІЛЬКІСТЬ СЛІВ ВАЖЧЕ ВКЛАСТИ СЕРЦЕ”. У цьому кредо автора – весь його шлях. Справді, він віднаходить те саме питоме, первісне у поетичній мові, що дається тільки тим, хто вміє тонко відчувати або пильно прислухатись. Татчин цілісний світоглядно і стилістично. Виглядає на те, що він уже вийшов на власний метод відображення станів душі, освоїв слово, яке стало піддатливим гнучким матеріалом для плетення мережі вражень, вільно почувається у традиційних розмірах – б’є не на безпосередній емоційний ефект, а на чуттєво-образне замилування творчістю – і придає важливого значення формі, доходячи місцями до витонченого естетства. У його рядку, за кількома винятками, немає шерехуватостей, мова тече плавно й природно, пишеться йому, очевидно, майже без зусиль. Входження в стихію мови підтверджує те, що замість сухих манірних вивертів у віршах Сергія Татчина домінує майже народнопісенна мелодійність і народнопісенна ж символіка.
    Глобальна тема поезії Сергія Татчина – широта, контрастність і глибина почуттів і переживань: „….все, що в мене є – це мої почуття. Ось так я пишу свої вiршi…” Звідси часті й типові для людей із великою силою почуттів меланхолія, відчуття безвиході, тупої циклічності наворотів історичного ланцюга страждань. Та сама печаль космічних масштабів, „світова скорбота”, від якої не відволікають навіть побутові справи:
    Різав цибулю. Плакав.
    Тихо себе жалів.
    Ставив до рими раком
    Кілька доречних слів...
    Думав: немає правди
    В Космосі й на Землі!..
    Й навіть якщо не вкрав ти –
    Люди до тебе злі.
    А як кохання зрадив,
    А чи зі світу зжив –
    Як же тоді й заради
    Жити чого – скажи!!!
    Проте внутрішні конфлікти й боротьба протилежностей проявляються у Татчина згладжено, націлені на конструктивне вирішення, яке не з’являється раптово, як „бог із машини”, а ніби поступово виринає з-під води, спонукуване вже усвідомленою духовною потребою сподіватися на краще.
    Настрій, який виникає при читанні поезій Сергія Татчина, можна порівняти з тим, який лишається по перегляді старого сімейного фотоальбому: камерність, мрійливість, гармонія відчуттів і добра ностальгія. Майже те, про що співається в пісні:
    Старі фотографії на стіл
    Розклади.
    Дитячі історії смішні
    Розкажи.
    І справжнім друзям не забудь –
    Подзвони…
    Саме так, весь світ для поета, попри негаразди й вади буття, безмежно дружній і дорогий йому, як велика цінність, і так само велика цінність – бути в цьому світі й бачити його красу. Бути в універсумі Сергія Татчина значить бути передусім добрим і шляхетним, всією душею тягтися до гармонійного й непроминального (щоб дорога життя була як Чумацький Шлях при безхмарному небі) і так само всією душею засуджувати зло. Бути рука в руку з часом і з кожним моментом зокрема. Бути світлим.
    Чекається нової появи автора.


    Оцінити | Коментарі (4)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  6. Майже публічна сповідь
    Десь краєм вуха випало чути, що почався Великодній піст, тож я, хоча з мене погана християнка (як і, втім, погана сповідувачка інших релігійних вірувань), вирішила оце теж як люди. Таким сумнівним жартом починаю відповідь на питання й закиди, які прозвучали останнім часом на мою адресу. Було їх багато. Справедливі вони чи несправедливі – не беруся судити, бо в цих ділах вирішує не конкретний індивід, а час і суспільна думка. Тож просто називаю факти й відповідаю.
    1. Я винна в тому, що критикувала чужу поезію та, цитую, „чіплялася до Скиби й Андруховича” (втім, не минаючи Малковича, Епі Тафії, Волочая, Апостолова, Дроздовського, Вакуленка та інших менш чи більш відомих загалові користувачів, про що автор епіграми на мою честь (?) якось не згадав, напевно, економлячи слова – лаконічність, як мовиться, сестра таланту), - отож, зачіпала всі ці творчі душі, не подаючи власних поезій. У результаті люди не мали як судити про мене. Вимога подати на розгляд непідкупного товариства власні поетичні творіння видалася мені підставовою. Гаразд, прошу вважати поезії Ірини Дементьєвої такими, що належать перу й клавіатурі Ірини Новіцької, тим більше що так воно і є. Той вірш, який поданий під моїм справжнім ім’ям, насправді вірогідно належить молодому чоловікові з сумними очима, що його я зустріла в бібліотеці за друкуванням вищезгаданого вірша. Я докладніше писала про історію появи цієї поезії в коментарі, тож тепер тільки ще раз підтверджу, що то не містифікація.
    2. Я винна в тому, що протягом останніх двох років паралельно з іншими видами поезії пишу верлібри. Більше того, будучи поінформованою про умови існування верлібрів на цьому сайті, злісно завісила сюди твори цього гатунку (і до того ж без розділових знаків), числом одинадцять штук. Се зробила я з метою вислухати думку народу, а також розбудити творчу активність епіграматистів і пародистів. Всім їм дякую. Відтак прошу поезії Люби Волі з Франківська, якої в природі не існує, вважати такими, що належать перу й клавіатурі Ірини Новіцької. У цьому випадку то була дійсно містифікація. Мені пророкували, що я стану ще великим борцем проти літературних хуліганів – верлібристів чи то інших новаторів. Не маю сумнівів, що це станеться, коли мені буде рочків з вісімдесят. Мій колишній учитель Ігор Качуровський, якому, між іншим, завдячую своїм формалінним формалізмом у справах поезії римованої, так і не переконав мене писати тільки з розділовими знаками й „без дурниць”.
    3. Я винна в тому, що висловлюю щодо людей часом позитивні думки, а часом негативні. Справді, яке я мала моральне право після того, як так безсовісно познущалася зі Скиби й Андруховича (за кожне слово чіплялась, проходу не давала!), не кажучи вже про Епі Тафію, Волочая й Малковича (бідні люди тепер не сплять!), та мати таке нахабство тепло відгукнутися про Сергія Татчина! І при тому згадуючи думку Василя Терещука! Кон’юнктура чистої води, оплачене замовлення! Я нечітко тримаюся лінії, себто не хвалю всіх підряд і не ганю всіх підряд. Бо маю власну думку. Про когось – позитивну, про когось – негативну. Про когось – неоднозначну. Але будьте певні, що коли я щось кажу, то так і думаю.
    4. Я винна в тому, що, як висловилася в одному коментарі, „роблю на декого ставки”. Дійсно, непогано вгадую перспективних авторів і про це їм заявляю. Серед тих, кого я вважаю перспективними і, зрештою, просто поважаю й люблю, майже всі стоять не нижче четвірки за правилами оцінювання цього сайту. Виняток становлять двоє, у кого народний рейтинг розходиться з майстеренським, - Тарас Ващук і Андрій Зланіч. Зрештою, мої вподобання прозорі, їх легко помітити з коментарів. Часом ставлю авторам вимоги, керуючись правилом: хто може більше, з того й спитується більше. Ставку, за великим рахунком, роблю не я. Її робить література, бо вона має бути цікавою та якісною; її робить публіка, якій подобається читати про актуальні й близькі до душі речі; її робить історія, щоб записати у свої аннали справді варті того імена. Той, хто по-справжньому хоче реалізуватися в мистецтві (та й у будь-чому іншому), здебільшого відчуває вагу свого покликання. Хоча б моментами. Сам. Той самодостатній. Той не купиться. Я, знаючи це, душами не торгую. Це відповідь на закиди пана Вакуленка. Вони справді болюче вразили. Зміст мого коментаря був хибно відчитаний.
    5. Я винна в тому, що поряд із розрізненими композиціями „Тартака”, „Верховної Зради”, ТНМК, „Кіно”, Вєри Сурганової, Марічки Бурмаки, Лери Харчишина, пікардійців, оратанців, Скрябіна, Козловського, Theatre of Tragedy, Dreams of Sanity, Dido, Linkin Park, Paul-a Oakenfold-a, Metallic-и, Massive Attack, The Underdog Project, Nightwish та іншою мішаниною, яка нагадує дипломатичний корпус усіх часів і народів, у моїй голові затусувалися ранні тексти гурту „Акваріум”, одну з пісень якого я анонсувала на сайті. Причина різношерстності моїх музичних уподобань – те, що музику я або слухаю в маршрутці, або принагідно дістаю на дисках від приятелів, а сама нею серйозно не цікавлюся. Критерій відбору улюблених пісень – той самий, що віршів, тобто емоційний фон, щирість, схоже „інформаційне поле”, яскравість виконання. Плюс гарний музичний супровід. Є такі пісні й виконавці, яких терпіти не можу. Але це моя суб’єктивна думка, з якою хтось може бути не згоден. Тут як профан волію не сперечатися про смаки.
    Проте „Все, что я хочу”, „Я думаю, ты не считал себя богом…”, „Я не знаю, зачем ты вошла в этот дом…”, „Сталь”, „Король подсознания”, „Ангел всенародного похмелья”, цикл про Інокентія – те, що твердо ввійшло до моєї музичної бібліотеки. Адже подобається. Тексти подобаються. І хай собі.
    Що я робитиму далі? В одному фільмі (здається, „Сон” 1963 року) наприкінці прозвучала фраза: „Буду!” Ну от, у цьому слові й виразі обличчя – моя тактика й стратегія. Добра сварка – сіль землі. Аби тільки сваритися концептуально.


    Оцінити | Коментарі (12)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  7. Кілька весняних пропозицій
    За цим реченням мало б логічно слідувати: "Економічне упакування! Ен-відсоткові знижки!" :)
    Із весною на сайт прийшла тенденція анонсувати тексти музичних виконавців, і то настільки глобально і з розмахом, що я аж почала побоюватись, чи не варто буде скоро переназвати сайт якось типу lifemusic.lviv.ua :)
    А втім музичний огром піддав мені ідею запропонувати щось ніби чарт - топ-десятку, скажімо, найвище оцінених, а також найбільше коментованих поезій тижня. Як ви, Володимире, подивитесь на те, щоб десь там на головній сторінці завдяки програмерам вискочило віконечко, скажімо, під назвою "В десятку!"? Було б виразно видно, що на цей момент живого і файного діється на сайті. Плюс постійна ротація новинок.
    А ще одне ноу-хау - колонка нових надходжень. Якби там "світилися" не останні поезії (їх і так у повному обсязі без труднощів можна проглянути справа), а останні автори, причому клікаєш на прізвище автора - і лінк видає лише те, що ввійшло до останньої публікації, чи то один, чи то кілька віршів. Проблему, щоправда, бачу в тому, що автори часом буцімто ведуть діалог, перекидаючись творами, як репліками. І ще не намислила, як із тим дати раду. Може, хто підкаже.

    Оцінити | Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  8. Магічний естетизм (Олег Апостолов)
    Якби коротко охарактеризувати цього автора, то я б назвала його суцільним рецептором - настільки багато в його поезії чуттєвих вражень. Естетика й антиестетика змішуються в ірраціональний коктейль, який можна сприймати головно правою півкулею - тобто за допомогою асоціацій. Якщо нерівні шляхи цієї антилогічної логіки у автора й читача збігаються, є шанс порозумітися. Слід сказати, уява для цього має бути досить збоченою й без труднощів, як даність, приймати непередбачувані тональності у плині образних течій. Нюансування змістової тканини твору стає подібним до акту магії, а водночас мозаїка картин та інтер'єрів є до безпосередності, навіть наївності тілесною, оречевленою, до того ж викладеною з непорушним об'єктивним спокоєм. Нібито все так задумано. Зіштовхування трагічності людського існування в жорстокій темряві самоти й непорозуміння зі світом та холодного, знедушевленого, без жодної афектації тону оповіді творить кафкіанський чи навіть маркесівський ефект очуднення, з українських авторів навертається на думку Лишега. Не випадково згадуються прозаїки - світ Апостолова прозаїчний, без нальоту романтики, описовий, епічна стихія відчутно превалює над ліричною. Водночас різноманіття тропів, внутрішня логіка й повільний, з циклічними наворотами ритм роблять кавалки Апостолова саме поетичними творами.
    Структуру поезій Апостолова можна порівняти з ковкою металу - на наших очах долається велика опірність твердого матеріалу, перетворюючи важку речовину мови на ажурне плетиво. Неквапливо медитувати, тонко відчувати зовнішнє, балансувати між світлом і темрявою - значить почуватися у стихії творів цього вже тепер самобутнього київського поета.



    Оцінити | Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -