хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо...

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають небо,
тримає в собі синтименти,
бо так доречно, чи так треба
в безодню...

в безодню - падають контексти
того простого існування...
хто є людина, що не мріє?
хто є людина без кохання?

Батьків нива
Нещаслива
Хтось зїда таланти
А син з внуком
Мов байстрюки
Своїм предкам анти

Вони нині
У чужину
Вростають серцями
Тратять хату
Топчуть святість
І сміються з мами
31.08.2006р.

Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
...Так перлік гаків...

По покуттях орди бісяться
Та із слів навали.
І митають прямо в душу
Відповідь - кинжали.
Желатином мозок взявся
Від такого бою.
Розмовляю з тишею?
??????????????????
Чи вона зі мною?

На південь від життя
Хтось ставить мрії наче хату
І вже молитву їм співа
З нелюбим нині собі братом
І хоч в ній щирості нема
Все таки мріє стати святим
Буває мрії забува
Коли тіло стає багате

гойданий мелодією тиші
вслуханий в життя
ішов гілкою майбутнього
вперед

огорнений надією спогадів
описаний історєю вітрів
оминав чого небачив
і мріяв

засоромлений перейденим шляхом
очі втопив у святість тіла
відкрив груди і показав світу
наготу

вертаючи охоплював життя слід
а коли вернув говорили паразит
думав змінити себе
недожив.

Почаюємо...Малиновий напій
розігріє руки...І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо...Декілька хвилин
губи потремтять...І пергаментом
вкриються поморщені думки,
вщерть засмажені, до горечі, моменти.
Покуштуємо...Варення з аличі -
як бурштинове розірване намисто...

Гріють спогади сьогодні і завжди,
Гріють ніжністю, так щиро й ненавмисно.

Під оком сонця ходим ми,
Накриті дахом небокраю,
Та пильним поглядом весни,
Віддав би їй усе, що маю...

Та тільки я боюсь обману,
Боюсь, рабом її я стану,
В її темницях я помру.
Я проклинав оцю весну,
Що білосніжними руками
Так без кінця водила нами,
Аж доки не зустрілись ми.
А зараз ми в очах весни
Лиш ролі граємо, як діти.
І ми не зможемо й хотіти
У серці мати щось своє, –
Цього вона нам не дає.

Як не дає вона радіти
Один без одного коли,
Або не хоче відпустити,
Коли одному треба йти.